Наперекір всім примхам долі...

З тих пір вони майже не розлучалися. Після випускного обоє подалися вступати до столичного вузу. Але навчатися разом їм не судилося. Леся стала студенткою, а Юрія спіткала невдача – не пройшов за конкурсом. Весною його призвали до армії. Леся страшенно переживала, з приводу їхньої розлуки, а він все заспокоював дівчину, що два роки промайнуть непомітно. Головне, вони кохають одне одного, а час, на його думку, лише зміцнює почуття. Леся плакала, обіцяла надсилати часті листи, чекати на його повернення...

Попервах так воно і було. Він отримував від своєї коханої вісточку за вісточкою. Вона писала, що страшенно нудьгує без нього, мріє про ті щасливі дні, коли він повернеться і вони вже ні за що не розлучаться... Згодом листи ставали рідшими і скупішими. Дівчина виправдовувала свою мовчанку то сесією, то надмірною завантаженістю практичними завданнями, то підшуковувала інші “вагомі” причини. Юрко серцем відчував, що тут щось не так, однак боявся навіть думкою образити кохану, бодай не накликати щось недобре. Та, як кажуть, злі вісті не стоять на місті. Від свого шкільного друга довідався “по секрету”, що Леся зустрічається з іншим, і начебто справи йдуть до весілля. Не тямлячи себе, Юрій написав гнівного листа, в якому зажадав від дівчини правди, і лише правди...

Леся не забарилася з відповіддю. “Вибач, якщо зможеш, писала вона, - я не хотіла тебе травмувати, думала це так, тимчасове захоплення, минеться... А потім зрозуміла, що справді кохаю Володю. Ми вирішили побратися. Тому ще раз прости...”.

Він навіть не дочитав до кінця цю відверту “сповідь”. Йому хотілося кудись зникнути, заховатися, закричати , щоб весь світ почув голос ображеного серця. Натомість лише замкнувся в собі і мовчки зносив невгамовний біль...

Після армії він відразу вступив до місцевого вишу, влаштувався у гуртожиток, а оскільки однієї стипендії було замало почав підпрацьовувати у вільний від навчання час на підсобних роботах. У рідне місто навідувався дуже рідко і то на день два, щоб провідати батьків. Про Лесю ніколи не розпитував, хоча знав, що вона одружена, виховує доньку, працює економістом на одному із місцевих підприємств і, що нібито сімейне життя у неї не зовсім ладиться. Щодо останнього, то йому було абсолютно байдуже. Очевидно, образа, завдана коханою дівчиною, глибоко і надовго вкоренилася у його душі.

Час спливав швидко і непомітно. Він вже давно закінчив вуз, аспірантуру, захистив кандидатську, отримав квартиру. От тільки у свої тридцять три так і не зміг знайти поки що ту єдину, з якою ладен був ділити всі сімейні радощі, і печалі...

І все ж таки вона з’явилася у його житті. На перший погляд непримітна, тендітна , але досить приємна дівчина-лаборантка. Вони зустрілися на дні народження у його колеги і Юрій зрозумів відразу, що саме така дружина йому й потрібна. Через два місяці потому одружилися. Люда була ніжною, турботливою і доволі мудрою на свої молоді роки жінкою. Нарешті Юрій відчув, що біль, який мучив його так довго, відступив. Радощам не було меж, коли народилася донечка Соломія. Він навіть не біг, а на крилах летів додому після роботи, щоб приголубити своїх любих дівчаток. А через чотири роки Людмила подарувала йому ще й синочка Олександра. Довелося тепер подбати і про просторішу житло. А коли всі проблеми були вирішені, Юрій, дивлячись на підростаючих діток, та ловлячи на собі закоханий погляд дружини, відчував безмежну вдячність долі за її щедрість.

Та очевидно, хтось позаздрив їхньому щастю. Соломійка навчалася вже в другому класі, Сашку щойно виповнилося чотири, як, з’ясувалося, що Людмила тяжко хвора. Це сталося так раптово, що Юрій навіть не встиг збагнути, що трапилася біда. Дружина згасала немов свічка, а він у розпачі кидався від одного лікаря до іншого, возив її на обстеження у найпрестижніші клініки, Ладен був пожертвувати своїм життям заради її порятунку. Вона ж намагалася обнадіювати і себе, і його. Трималася над силу, усміхалася, лише великі сірі очі світилися невимовним смутком і болем.

- Юрасику, - промовила вона з тривогою в голосі, коли він з букетом польових квітів переступив поріг лікарняної палати. – Нам необхідно з тобою поговорити, - її голос затремтів ще більше. – Незабаром осінь, тобі потрібно набратися мужності і терпіння.

- А чому я повинен боятися осені, - він спробував все перевести на жарт, хоча відчув, як тривожно защеміло серце.

Тому, що восени я вас залишу. Але, - вона ледь стримувала сльози. – Ти не повинен мучити себе горем і самотністю. Я хочу, щоб ти був щасливим. Може, і мені буде легше, коли знатиму, що у вас все добре. Знайди собі хорошу дружину, а дітям матір, нехай вони не відчують себе сиротами...

Люда замовчала. Потім глянула на нього благаючим поглядом і промовила: “Пообіцяй мені, чуєш, пообіцяй, що так буде!”...

На початку вересня Людмили не стало. Юрій не знаходив собі місця ні вдень, ні вночі. Потягнувся, було, навіть до чарки, але вчасно спохватився, відчувши, що дружина не схилила б його вчинок.

Через півроку, він розміняв квартиру і переїхав у своє рідне місто. Надіявся, що може поруч з батьками загоїть ниючі рани, та й, зрештою, важко було одному чоловікові з двома малолітніми дітьми.

І тут знову з’явилася Леся – неждано і негадано. Цілих двадцять років вони не зустрічалися, та й, власне, він і не бажав тієї зустрічі. І раптом – дзвінок у двері. Вона стояла на порозі його квартири ще досить молода, красива, впевнена у собі жінка.

- Я прийшла не співчувати тобі, і не каятися, - кинула, не давши йому і слова мовити. Просто хочу допомогти, все-таки ми були колись друзями.

- Друзів не зраджують, - так і крутилося йому щось їдке на язиці, але стримався.

Вона ж, скориставшись його розгубленістю, відразу взялася до роботи. Через години дві його занедбане житло виблискувало чистотою. Донька, повернувшись зі школи, мовчки покосилася на чужу тьотю і сіла до столу, адже такої смачної вечері у них не було вже давно.

Цієї ночі Юрій майже не спав. В голові роїлися незрозумілі думки. «Чому вона знову ввірвалася у його життя через скільки років, - розмірковував він. Що за злий жарт долі?»- та відповіді на ці запитання не знаходив.

А Леся приходила майже щодня: прибирала, готувала їжу, інколи забирала із садочка малого Сашка. Як з»ясувалося, її особисте життя також не склалося. З чоловіком розлучилася через два роки після одруження, донька вже майже доросла навчалася в іншому місті. Схоже, що самотність була постійною супутницею у житті жінки.

Так тривало понад три місяці. Малий Сашко встиг навіть подружитися з тьотею Лесею, яка читала йому казки, дивилася з ним мультики, купувала нові іграшки. Зате Соломія до появи чужої жінки у їхній сім’ї поставилася з відвертою ворожістю. Юрій все те бачив, але вважав, що згодом все стане на свої місця, тому ще трохи повагавшись, запропонував Лесі переїжджати до них назовсім. Вона навіть не заперечувала і відразу того ж дня перенесла свої немудрі пожитки у Юрієву сім’ю. Та стосунки її з Соломійкою не поліпшувалися, а навпаки загострювалися з кожним днем. Десятирічна дівчинка ні на мить не розлучалася із фотографією рідною матері, і братові намагалася щораз нагадати, що ця чужа тітка не їхня мама, і, мовляв, нічого їй тут робити.

- Я не намагаюся витіснити з вашої пам’яті маму і чудово розумію, як вам без неї важко, - говорила вона. Але хотіла б , щоб ви жили у повноцінній сім’ї, завжди відчували турботу і ласку.

- Нам не потрібна ні твоя ласка, ні турбота, - несамовито закричала дівчинка. – Забирайся геть з нашої сім’ї, ми і без тебе не пропадемо!

В Лесі боляче стиснулося серце від тих слів, але вона не сердилася на дівчинку. «Звісно, дитина не може змиритися з втратою рідної людини, - втішала саму себе. –Для цього потрібен час...

Але й час не допомагав. Якось Соломія не повернулася зі школи. Наближався вечір. Юрій з Лесею вже з ніг збилися в пошуках дівчинки. Обдзвонили батьків, знайомих, але дитини ніде не було. Зателефонували в міліцію. А знайшов Соломію шкільний сторож, у комірчині, де вона зачинилася після уроків щоб провчити батька. Побачивши Юрія, який серед ночі прибіг за донькою, дівчинка заявила, що додому не повернеться доти, поки «оця не забереться геть».

Зрозумівши, що дитина не відступиться від свого, Леся мовчки вийшла у темряву ночі. Її лихоманило. Вивела із гаража машину і, не тямлячи що робить, помчалась у невідомому напрямку. А під ранок Юрію повідомили, що його дружина потрапила в автокатастрофу і знаходиться у тяжкому стані...

Три дні жінка не приходила до тями, а коли нарешті відкрила очі, то побачила спочатку маленьку зігнуту дитячу постать, а потім вже кремезні чоловічі плечі. Перемагаючи біль, Леся простягнула руку назустріч дівчинці і дитина, ступивши крок уперед, пригорнулася до її грудей.

- Прости мені, мамо, - заплакала Соломійка. – Я більше ніколи так не поводитимуся, тільки не помирай...

Жінка не в силі була щось промовити. Сльози градом котилися по її обличчю. Але вона відчула, що жити варто і вона житиме навіть наперекір всім примхам долі...

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: