»Уже двадцять п’ять років у нас шістнадцята група...»

Ліну Ярмолюк учні позаочі називають “мама Ліна”, а її молодшу сестру - Поліну Красовську - “наша Поля”. І справді, юною, тендітною Полею приїхала вона у 1964-му з Житомирщини вступати до Рівненського медичного училища. Не склалося - не вступила. Проте, не журилася, а швиденько подалася вчитися на маляра-штукатура-плиточника у професійно-технічне училище №1. Поля взяла приклад із старшої сестри - на той час Ліна вже закінчила ПТУ №38.

Після училища сестри кілька років працювали на будовах Рівного. Якраз тоді жваво виростали вулиці Московська, Черняка, проспект Дозорцевої. Це їхні руки штукатурили-фарбували Рівненську обласну та центральну міську лікарні, драмтеатр, універмаг і багато-багато чого іншого. У всьому Поліні допомагала сестра і вірна подруга Ліна. Разом працювали, разом і вчилися. Крім середньої спеціальної, сестри мають і вищу освіту. Ліна Григорівна - педагогічну (факультет “Загально-технічні дисципліни і трудове навчання”), а в Поліни Григорівни є диплом інженера-будівельника Українського інституту інженерів водного господарства.

У 1966 році Ліну Григорівну запросили працювати у ВПТУ №1 - навчати штукатурно-малярському ремеслу дівчат і хлопців. Згодом за старшою сестрою прийшла в училище і молодша - Поліна Григорівна. Там же (нині - Вище професійне училище №1) працюють і донині. Життя Ліни Григорівни - це, передусім, постійна безкорислива праця, помножена на любов до дітей. Тому цього року на серпневій педраді колеги щиро вітали її з 40-річчям трудової діяльності.

Ліна Григорівна:

- Якби ви знали, як приємно усвідомлювати, що нарешті наше профтехучилище знову має конкурс! А то що ж це коїлося в державі - усі йшли у вузи на юристів-економістів, яких уже хоч греблю гати. Але досвід сусідніх країн, зокрема Польщі та Чехії, показує, що передовою є економіка тих країн, у яких зростає кількість висококваліфікованих робітників. Наші ж робітничі кадри, випущені ще за Союзу, можна сказати, катастрофічно старіють, тому Україні необхідна молода робоча сила. І треба, щоб саме робітнича спеціальність стала престижною. І щоб ми знову набирали більше дітей із села.

- Цікаво, а ваші другокурсники звідки?

- Міські - переважно із сусідніх 9, 18, 12-ї шкіл. Діти непрості, які не вельми були охочі до шкільного навчання, але у нас змінюються просто на очах. І це найбільша моя втіха. Знаєте, фізична праця завжди показує, хто є хто. Але я шкодую, що немає сільських дітей…

- Зараз в оформленні інтер’єрів будинків використовуються такі всілякі модні штучки. Як ви встигаєте за новими тенденціями в оздобленні приміщень?

- Встигаємо. Вчимося самі: читаємо, випробовуємо, а тоді дітям показуємо. У нас в училищі є методичний кабінет, куди надходить різна нова література. Та й робочий матеріал супроводжує багато інструкцій. Опоряджувальні роботи ми проводимо за найновішими технологіями, яких вимагають сучасні шпатлівки, декоративні штукатурки, “кам’янки” та “короїди”. А найкращий учитель - практика.

Поліна Григорівна:

- Своїх учнів я завжди націлюю на подальше навчання, кажу їм ленінську фразу: “Вчитися, вчитися і ще раз вчитися!”. Адже більш високий освітній і кваліфікаційний рівень дає змогу робітнику використовувати і сучасні технології, і швидко пристосовуватися до сучасних умов ринку праці. Та й вони самі вже бачать, що висококваліфікований працівник користується дедалі вищим попитом навіть у своїй області. Бо ж найбільше випускників із нашого ПТУ до останнього часу працювали у Росії, в Москві. А нині в училищі мало не черга існує на наших молодих робітників. Найчастіше ми працюємо на приватних об’єктах - з училищем укладають угоди заможні рівняни, які будуються у місті і за межами. Ми штукатурили і клали плитку в домівках дуже багатьох відомих рівнян. І відверто кажу, що претензій не було. Задоволені роботою хлопців були і в Києві, де ми оформляли маєток одного з попередніх міністрів освіти.