Ви знаєте, як зачиняються двері до раю?

А двері собі зачиняються. Невпинно. Незворотно. І так запопадливо тихо. Так ще падають піщинки у пісочному годиннику. Вас би мала приголомшити ця тиша. Але ж ні, ви й далі стоїте перед райськими ворітьми й умліваєте від того, що обрані. Ви навіть дозволяєте собі трохи зверхності стосовно тих, кого не обдарував своїм диханням рай. Згори свого польоту позираєте на них: бачили, мовляв, де я? Ви упевнені: ті, що там, внизу, заздрять вам. І це додає вам оманливої насолоди і розслабляє вас. Ви дозволяєте собі пострибати на одній ніжці перед ворітьми.

А між тим вони зачиняються. Просто сходяться докупи дві половинки: так іще заплющуються повіки, складаються долоні у молитовному пориві, змикаються вуста, коли все сказано. На перший погляд здається, нічого не змінилося. І тільки серце защемить від передчуття. Але ви навчилися гладити його, мов кошеня, і гамувати обіцянками.

А ворота не сплять. Вони сторожі раю. У раю гуляє Любов і тримає на руках пухкенького Амурчика. Мале регоче і бавиться срібними стрілами. Та вас це вже більше не стосується, тільки ви про це ще не знаєте.

Ви все ще стоїте і пускаєте рожеві бульбашки (певна річ, у вас море часу!). Одна надулася надто сильно, стала величезною й на мить затулила від вас райські ворота. “Гоп!” – кажете ви, перескакуючи блакитну калюжку і маючи намір неспішно пройти через ворота. “Гоп!” – ще раз наполегливо повторюєте. Вже й бульбашка луснула, і калюжка зосталася позаду. А у відповідь – тиша. Ви переконані, що сталося якесь непорозуміння. “Ну, гоп-гоп!” – від нетерплячки і передчуття біди ви переминаєтеся з ноги на ногу і раптом із жахом переконуєтеся, що ворота зачинені.

“Ні-і-і!” – репетуєте ви, мов навіжені, й чимдуж починаєте по них гамселити. Але райські ворота мають делікатні вуха, вони не люблять такого галасу. Щільно з’єднавши стулки, вони тануть просто перед вашим носом, зоставивши по собі тільки блакитну калюжку. І ви раптом розумієте її призначення: з часом ця калюжка перетвориться на море сліз. Не без вашої допомоги”.

Вона закінчила писати і рішуче поставила крапку. Краєм ока бачила, як якийсь молодик із галасливої компанії, що засідала через два столики, давно приміряється підійти. Боялася, аби не відірвав від раптової потреби висповідатися на цій рожевій серветці. Подруги (у тому розумінні, яке вона надавала цьому “титулу”) у неї не було. Чоловіки були, але погано підходили на роль друзів-слухачів. Священики давно розчарували. У брата своє болітце. Мама... Вона зрозуміє, але переживатиме, не спатиме. Оце й усі. Втім, вона давно вже не мала ані звички, ані потреби ділитися з кимось своїми “болями”. Довірився комусь, а той хтось потім узяв і наступив тобі на горлянку твоєю ж піснею. Так що серветка у цьому розумінні – ідеальний варіант.

...Так і є, “чіста крутий пацан”, побачивши, що вона більше не використовує серветку не за призначенням, дрелює до її столика. Зараз скаже, що десь уже її бачив. А потім буде щось на зразок: “Ми на “ви”? На “ти”? Чи одразу переспимо?” Але цей перевершив себе. Підійшовши до неї, він сказав, що, на його думку, між ними є багато спільного. Цього разу вона вирішила не церемонитися. Підвелася, взяла його за підборіддя великим і вказівним пальцем (ризикувала, звісно, бо серед такої породи чоловіків траплялися справжні психопати. Неправильно витлумачивши жест, могли вклеїти по пиці). Зазирнувши у солов’їні (втім гарної форми) очі, спокійно, хоч і трохи з притиском, запитала: “Ну що, що у нас може бути спільного? Дві дірочки у носі?” “Кавалер” просіяв: “Дак у мене ж є!” “Що є?” – не на жарт здивувалася вона. “Ну, – змовницьки моргнув він, – ну для дірочок у носі... Два рази занюхуєш – і кайф”. “Ні-ні, – зробивши серйозну міну, запротестувала вона. – Але я знаю, кому ти можеш допомогти. Он там, бачиш у кутку мужик сидить...” Поки захмелілий незнайомець роздивлявся куток і того, хто там сидить, вона спокійно взяла сумочку і пішла до виходу. Рожева серветка сиріткою зосталась на столі...

***

Дівчина була не у його, Романовому смаку. Надто різка. І, як йому здавалося, зовсім не пройшла б випробування паузою. Ця перевірена безліч разів “методика” ставала у нагоді саме тоді, коли Романові починало здаватися, ніби він ось-ось знайшов людину, з якою міг би спробувати жити разом. Але була у його характері, навіть у способі життя, одна особливість – він любив іноді побути у тиші. Малася на увазі не та спокійна атмосфера, якої ми прагнемо після напруженого трудового дня чи тижня. Йшлося про особливий стан слухання, коли весь світ довкола – тільки звуки. І ти зливаєшся з ними, і тоді є шанс почути себе. Не важливо, скільки це триває: хвилини чи години. Важливим і єдино можливим залишалося одне, щоб той, хто був поряд, або розділяв це, або бодай не заважав. Але як на те всі Романові подруги мали негарну звичку вдавати з себе маленьких безпомічних дівчаток, які, втім, у паузах між любовними втіхами лаялись, розмовляючи по мобільному телефону, і курили міцні сигарети. Бували й більш делікатні. Ці намагалися удавати бездоганних господинь і поспішали негайно вимити чашки з-під кави, принесеної у ліжко. Були і правильні (аж занадто), і нудні (що й не дивно). Вони намагалися вибудувати життя досконало. І коли щось заплановане виходило з-під контролю, скаженіли. Жодна з них і приблизно не розуміла, що не обов’язково заповнювати паузу, яка виникла під час розмови, будь-якими балачками. Ото власне і була теорія паузи – не заповнювати паузу. Просто бодай іноді помовчати замість того, щоб говорити банальні чи вульгарні речі. Він чудово розумів, що, можливо, його теорія – це всього лише забаганка, дивацтво. Але чи то через те, що увійшов в азарт, чи ще з яких причин, зупинитися уже не міг.

Сьогодні гарно вбив обідню годину, спостерігаючи у кав’ярні, як незнайома дівчина зосереджено строчила щось на серветці. А потім як проводила розбір польотів із незнайомцем із галасливої компанії. Незнайомець той, до речі, зі своїми пропозиціями причалапав навпрямки до Романа, що сидів зовсім не у кутку, а за сусіднім від незнайомки столиком. Хвилиною пізніше, спостерігаючи, як дівчина пішла геть, Романа осінила незрозуміла здогадка – рожева серветка зосталася на столику. І офіціантка її ще не прибрала.

На акуратному аркушикові дорогої серветки Роман сподівався побачити що завгодно: математичні формули, відмінювання складних дієслів, номери телефонів врешті-решт. Що завгодно, тільки не це: “Ви знаєте, як зачиняються двері до раю?” Геть спантеличений, він вибіг на вулицю. Незнайомки, яка ще годину тому була не у його стилі, і слід простигнув. Він нічого поки не розуміє, але відчуває, що йому конче необхідна бодай ще одна зустріч із незнайомкою, яка не може не пам’ятати, про що писала на рожевій серветці. Йому тепер навіть байдуже, чи впишеться незнайомка у його теорію паузи. Тому що зараз він зайнятий тим, що подумки розмовляє з нею. Щось на зразок: “Знаєш, а я знаю, що не все так погано. Попередній досвід невміння дорожити найдорожчими митями кохання стане тобі у нагоді, коли ти знову зважишся постукати у ворота раю”. “Думаєш? – перепитає вона. – Переконана, що туди велика черга. Я буду остання”. “Нічого, – відповість він. – Тоді я – за тобою...”

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: