На полуницю - в Англію!

- Якось один із наших студентів, - розповідає студентка Рівненського інституту слов’янознавства Яна РУДЬ, - знайшов у Інтернеті запрошення студентам на роботу. Йшлося про збір полуниць на фермах Англії. Програма називалася “S&A PRODUCE” і була призначена для молоді. Отже, хлопець, окрилений знахідкою, написав на фірму лист, згодом отримав позитивну відповідь і поїхав у Англію на роботу.

Як виявилося, досить вдало. Спочатку студент у поті лиця збирав полуницю на англійських плантаціях, а потім став агентом фірми. А вже цього року хлопець приїхав у Рівне в рідний інститут і, розповідаючи студентам про казкове життя в Англії та чудову можливість заробити, набрав групу студентів з п’ятнадцяти чоловік і пообіцяв доставити їх на англійську ферму.

- На відкриття англійської та шенгенської візи, купівлю квитків у дві сторони я витратила 700 доларів, - розповідає дівчина. - Це небагато, бо інші агенти за посередництво беруть навіть по півтори тисячі доларів.

Спочатку Юра (ім’я змінене), наш агент, обіцяв нам, що на фермі, де ми збиратимемо полуниці, нам будуть платити по 200 фунтів за тиждень (1 фунт дорівнює приблизно 9 гривень), що звучало, погодьтеся, привабливо! Втім, про умови праці він нам мало розповідав, тільки повідомив, між іншим, щоб ми не забули прихопити із собою гумові чоботи.

Те, що українцю добре, англійцю - замало

- Доки ми автобусом їхали до Англії, то об’їхали пів’Європи, - з блиском у очах розповідає студентка. - Побачили світ. Утім, нас трохи пововтузили на митницях, особливо на польській. Уявляєте, поляки тримали нас на кордоні шість годин, доки ми всі не скинулися їм по два долари, щоб вони не перевіряли наших сумок. Тільки тоді вони відпустили нас.

Коли ми приїхали на ферму графства “Херефортшир” (Україна поділена на області, а Англія - на графства), нас поселили у вагончиках по чотири чоловіка, у таке собі студентське містечко. А вагончиків тут було багато, адже на фермі працювало одночасно щось із півтори тисячі студентів з різних країн. До речі, були тут і старші люди, але таким дозволяють сюди приїжджати за умови, якщо вони є громадянами країни, яка входить до Євросоюзу.

Що цікаво, на фермі ми відчули не дуже приємний запах. Як нам згодом пояснили місцеві жителі, це так “пахли” хімікати, якими регулярно обробляють полуницю, щоб надати їй товарного вигляду (!)

- Робочий день тривав вісім годин, - продовжує Яна. - Я і не гадала, що збирати полуницю - це так важко. Увечері мені страшенно боліли суглоби, спина. А потім виявлялося, що ми ще й не довиконували денної норми! Коли ж ми отримали тижневу зарплату, то зрозуміли, що нам обіцяних 200-300 фунтів за тиждень не бачити, натомість ми отримували по 120-140 на тиждень. Було, звичайно, розчарування. Перші дні ми навіть плакали. Дзвонили додому по кілька разів на тиждень. Були думки змінити місце роботи. Втім, дівчині знайти в Англії роботу дуже важко. Хлопцям у цьому плані набагато легше. Багато українських чоловіків зараз працюють у Лондоні на будівництві і заробляють доволі непогано. Проте навіть цих 140 фунтів, зароблених за тиждень, нам сповна вистачало. За ці гроші я змогла собі дозволити купити дорогий мобільний телефон і елементарно прожити на рівні, про який в Україні не мріяла б.

На дозвіллі ми з дівчатами побували в Лондоні, у знаменитому англійському парку Юрського періоду, відвідували крамниці і ні в чому собі не відмовляли. Просто в Англії рівень життя значно вищий за наш! Якщо для англійця 200-300 фунтів на тиждень - це мізер, то для українця - навіть розкіш. У кожній англійській сім’ї є по два-три авто і це для них нормально. А середня заробітна плата англійця - 500 фунтів на тиждень. Наші ж хлопці, які тяжко працюють на будівництвах, отримують щось із 300-400 фунтів на тиждень.

Завдяки “ВВС” добилися свого

Втім, англійці просто так гроші не платять. Ми це зрозуміли, коли після роботи падали щовечора на ліжко й засинали, як мертві. Одна наша однокурсниця, не витримавши умов праці, вирішила змінити місце роботи, давши за це англійському агенту 300 фунтів. Але нічого з того не вийшло - її згодом, як то кажуть, “розвели”, і вона ні з чим поїхала додому. Всяке буває і в тій же Англії!

У пік збору полуниці англійці почали з нами хитрувати. Ставили нам непосильні норми, а потім вираховували “штрафне”, якщо ми у них не вкладалися. Зізнаюся, ми навіть страйкували. Більше ста наших хлопців перегородили проїжджу дорогу, чим висловлювали своє незадоволення умовами праці та, відповідно, оплатою. До ферми з цього приводу приїжджали навіть представники телевізійного каналу “ВВС” і кореспонденти місцевих видань. Фермі, кажуть, після того вліпили штраф, а керівництво до нас почало ставитися більш поблажливо.

- Мені особисто було дуже тяжко працювати на фермі, проте не жалкую, що поїхала в Англію, адже зі мною лишилося багато вражень. Я подорослішала за ці три місяці, - говорить Яна. - І хоча я заробила не стільки, як планувала, мені вистачило заробленого, щоб окупити дорогу та заплатити за рік навчання в інституті, не кажучи вже за купівлю одягу та дечого з техніки.

- Можливо, поїду туди ще, - замріяно каже Яна. - Дехто з нашого гурту казав, що більше не поїде в Англію, але більшість наших студентів навіть взяли академвідпустку задля того, щоб іще попрацювати там. Адже, хоч і тяжко нам довелося, все одно старання окуповуються фінансово.

Якщо хто зі студентів і надумає поїхати на роботу в інші країни (легально, звичайно!), то готуйтеся, що фізично там буде важко. Зате ви розширите свій світогляд, і, безумовно, щось заробите! А, можливо, залишитеся там і надовго...