Ростислав САБАДИШИН: «Залишити стару систему, але вдосконалити її»

«Є кілька речей у житті, які не можна купити,

і передусім – здоров’я»

Є певні речі важливі для нас. Такі, які ми маємо усвідомити і зрозуміти, від яких маємо відштовхуватися. Бо, все-таки, які б зміни не відбувалися, як би бурхливо і не свідомо не проходили, вони повинні завжди мати якусь теоретичну основу. Цієї неділі країна відзначила День медичного працівника. Це - всенародне свято: всі хочуть жити довго, бути здоровими. Адже, якщо людина хворіє, вона вже нічим не цікавиться. У неї зникає і творче натхнення, і бажання продуктивно працювати. Це сильний психологічний надлом для людини. Допомогти хворому може тільки медицина, тому немає у світі більш відповідальної професії, ніж лікар. Є декілька важливих речей у житті, які не можна оцінити, і передусім - здоров’я.

Стосовно реформ і нинішнього стану медицини. Є три основні шляхи вирішення будь-якої ситуації. Перший - залишити стару систему охорони здоров’я і не змінювати взагалі. Другий - поступово, без різких рухів, вдосконалювати її. І третій - революційний: повністю зруйнувати стару і збудувати нову систему охорони здоров’я. Ми повинні пам’ятати, що будь-яка нова система охорони здоров’я, що впроваджується, проходить період становлення, розвитку і вдосконалення. Це дуже болючий процес, через що виникає надзвичайно багато проблем. Зрозуміло, що краща та система охорони здоров’я, яку ми мали. Адже, хто б що мені не казав, я знаю і впевнений: радянська система охорони здоров’я, як і освіти, була одна з найкращих в світі. В незалежній Україні вона пройшла певний етап шліфування, певний етап розвитку, певний етап досконалості. Дотримувалися певних принципів. Спеціалізована допомога була максимально доступна для людей. Хто би що не говорив, маючи кардіологічну проблему, ви хочете лікуватися у кардіолога, у спеціаліста.

Те, що реформа медицини рухається і впроваджується, - наприклад, сімейний лікар, який отримав спеціалізовану багатопрофільну підготовку з надання первинної медико-санітарної допомоги членам родини будь-якого віку і статі та знає все про свого пацієнта, - це нормально. Але сімейний лікар - це прототип земського лікаря, який лікує все. А все знати - неможливо. Адже система охорони здоров’я зараз надзвичайно складна. Є кардіологія, є нефрологія, є гастроентерологія, є глибока диференціація лікувальної практики, бо професіоналізм і висока кваліфікація лікаря - тільки у вузькій спеціалізації. Тому моя думка - найкраще було би залишити стару систему, яка вже пройшла болючий етап розвитку, яку ми, фахівці, розуміли, яку люди розуміли, але вдосконалити її. Всім ясно, що в цій системі накопичилося багато гострих проблем, що не вирішувалися десятиліттями, тому вона нагально потребує вдосконалення. Адже змінилася не тільки держава - змінилася вся система бюджетного фінансування.

«Централізувати кошти, зробити більш ефективною систему охорони здоров’я»

Я казав, і не раз: якби хто придумав джерела фінансування старої системи охорони здоров’я, то йому би поставили золотий пам’ятник і ходили б до нього з квітами ще багато років. Треба було просто відпрацювати її джерела фінансування. Це перше. І друге - позбутися тих негативних речей, які в старій системі накопичилися. Перш за все - колосального бюрократичного апарату. Тобто, багато медпрацівників зовсім не займалися лікуванням хворих, але були в системі - їх кількість уже сягнула до 10 осіб на одного лікуючого лікаря. Громіздка система управління стала витягувати дуже багато коштів. У нас були лікарні, де, щоб виконати ліжко-день, клали на лікування родичів, кого-небудь із сусідів, аби тільки записати історію хвороби. Ми ці проблеми знали. І треба було конкретно ними займатися, щоб централізувати кошти, зробити більш ефективною систему охорони здоров’я.

Маємо чітко розуміти два важливі напрямки в цій сфері. Перший - надання висококваліфікованої спеціалізованої медичної допомоги. Безпомилкової! Щоб хворого лікували лікарі-професіонали. Тільки вони здатні вчасно надати ефективну допомогу, зупинити хворобу та запобігти її розвитку. Другий - розвиток високопрофесійної профілактичної медицини. Візьмімо, наприклад, Китай. Там починають лікувати хворого ще тоді, коли ми своїми методами не можемо навіть діагностувати в пацієнта хворобу. Вони починають давити її у самісінькому зародку. Хвороба ще не почалася, ще не розвинулася, а китайські ескулапи вже починають її душити. От до такої системи охорони здоров’я ми маємо прийти.

Якщо омертвіла частина міокарда серця - ми ж його назад не вернемо. Якщо людина втратила руку - ми ж її назад ніяк не вернемо. Якщо стався інсульт і частина мозку омертвіла, то цей процес - незворотний. Але ми маємо організувати таку медицину, щоб цього не сталося. Щоб не було того інфаркту, щоб не було того крововиливу в мозок, щоб не було інших проблем, які виникають, щоб не було того цукрового діабету, ми повинні на найбільш ранніх стадіях виявляти хворобу. Це і є справжня профілактична медицина.

Тобто, українська система охорони здоров’я має розвиватися за двома напрямами: надання невідкладної спеціалізованої медичної допомоги тим, хто вже має проблеми зі здоров’ям, і діагностування та профілактичне лікування хвороби на самісінькому початку, щоб запобігти її подальшому розвитку та ускладненню. Тоді і медицина матиме майбутнє, і нація буде здоровою.

«Був величезний прорив: ми об’єдналися зі світом,

із розумом, з інтелектом...»

Радянська система охорони здоров’я мала суттєві недоліки. За деякі з них я вже казав: великий бюрократичний апарат, були лікарні, які потрібно було різко скорочувати, були штати дуже громіздкі, були ще величезні проблеми. Зокрема, дуже погано працювала фармацевтична медична промисловість, яка поставляла медикаменти. Терапевт не може пальцями лікувати - йому потрібні ліки. Я ось, наприклад, контролював кардіологічне відділення обласної лікарні, закінчив школу перекладачів, перекладав всі наукові статті, не пропустив жодної монографії, захистив дві дисертації (кандидатську та докторську) - здавалось би, мене важко було чим-небудь здивувати. Але коли вперше асоціація «Фармація без кордонів» привезла до Рівного п’ять величезних фур медикаментів і я зайшов на склад на них глянути, то був шокований: 80 відсотків цих медикаментів я не знав, ніде за них не читав і не знав, що вони навіть такі є. Коли ми почали ці медикаменти освоювати, аналізувати, почали їх впроваджувати у практику, вони врятували життя не одній людині.

Що ж було в нас? Був мінімальний обсяг медикаментів: дібазол, но-шпа, папаверин, платифілін, атропін тощо. Жалюгідний асортимент ліків був колосальним недоліком старої системи. Коли українцям стали доступні можливості європейської фармацевтичної галузі, коли в Україну надійшли високоефективні ліки - технологічні, які не завдають шкоди, а лікують дуже серйозні захворювання, стало ясно, що це був величезний прорив у сфері охорони здоров’я: ми об’єдналися зі світом, із розумом, з інтелектом, з усім.

Що стосується теперішньої медичної реформи, то влада, ігноруючи думку професійної спільноти українських медиків, обрала третій шлях - все зруйнувати і збудувати нове. Цей шлях найбільш загрозливий для розвитку національної медицини. Він несе в собі дуже багато соціальних проблем і непорозумінь. Адже всі українці стануть жертвою дуже болючого і тривалого впровадження нової системи охорони здоров’я на всіх етапах її розвитку - адаптації, вдосконалення та становлення. В 90-ті, наприклад, розвалили колгоспи і перевели сільське господарство на ринкові рейки. Скільки часу минуло відтоді і в якому стані у нас знаходиться село? Все-таки, ті колгоспи утримували школи, дитячі садочки, дільничного терапевта, робили дороги... А що зараз робиться в селі?.. Сьогодні ж, будуючи нову систему охорони здоров’я, ми пішли найбільш небезпечним шляхом розвитку, який має дуже багато невідомих. Коли є багато невідомих, важко побудувати майбутнє, складно спрогнозувати економічні та соціальні наслідки.

Ми запозичили щось із системи охорони здоров’я, яка відпрацьована за кордоном, хочемо впровадити це в Україні. Але чи чужий досвід приживеться в наших реаліях, враховуючи, що наш етап розвитку зовсім інакший. Ідеально було б залишити стару систему, але вдосконалити її. Так, мені не подобається, що, наприклад, зараз у районному центрі три головні лікарі й не знаєш з кого за що спитати. Три штати, три бухгалтерії… Раніше був один головний лікар, були у нього профільні заступники, які відповідали за певні напрямки робот, було з кого спитати. Мені подобається централізація влади. Бо знаю: якщо приходять люди на короткий час працювати, то нічого нормального не буде. Розумна централізація мені завжди подобалась. Людина планує, що зараз робити, що - через рік, що - через два роки. Вона прогнозує, вона стабільна. Коли ж людина приходить на рік працювати, вона через півроку тільки вникне у ситуацію, а виправляти її вже не буде коли.

«Медична сестра та лікар повинні розмовляти

однією мовою»

Ми розуміємо, що рано чи пізно будемо в Євросоюзі. Ясно, що частина наших медичних працівників поїде працювати в інші країни. Цього боятись не потрібно. Навіть у найрозвиненіших країнах світу - наприклад, у Німеччині - 500 тисяч німців покидає країну. Тому ще раз наголошую: цього боятись не треба. Просто треба дати людям зарплату, зробити їм такі умови, щоб вони не покидали Україну. Просто треба думати за те, щоб кадри, які ми вчимо, були високопрофесійними. Наприклад, медсестра - помічник лікаря. Вона не повинна знати роботу лікаря назубок, але мусить розуміти, що лікар робить. Тільки медсестра, яка має знання лікаря, і розуміє, що лікар робить, може дійсно бути йому помічником і підстрахувати його, навіть підказати йому, де він у чомусь помилився, на що не звернув належної уваги. Медична сестра і лікар мають розмовляти однією мовою, працювати в одному напрямку та підстраховувати один другого.

Сьогодні в нашому медичному коледжі чотири нові бакалаврські спеціальності, тому що в європейських країнах медсестрою має право працювати тільки медсестра-бакалавр, лише високопрофесійний спеціаліст. Ми отримали ліцензію на такі спеціальності: «Медсестра-бакалавр», «Реабілітолог-бакалавр», «Фармацевт-бакалавр», «Лаборант-бакалавр». В Європі ступінь бакалавра - це вже вища освіта, а ступінь магістра вважається науковою. Тому ми зараз працюємо над тим, аби наші медсестри, які здобули фах молодшої медсестри, йшли відразу вчитись на бакалавра. Щоб вони вдосконалювалися професійно, ставали грамотними спеціалістами, щоб їхній диплом визнавався в усьому світі.

Ми неухильно рухаємося в цьому напрямку. Зараз отримали ліцензію на бакалаврську підготовку реабілітологів. Це сформована і легітимна професія, з особливими професійними аспектами клінічної практики та освіти, що визначається різноманітністю соціальних, економічних, культурних та політичних умов. Вона, безумовно, є окремою самодостатньою професією. Незабаром в Україні будуть створені цілі лікарні реабілітації, у яких працюватимуть тільки реабілітологи. Так, на Рівненщині вчителів-реабілітологів готує МЕГУ, де випускають реабілітологів для системи освіти. І в дипломі у них написано: «Вчитель фізичного виховання» на першому місці, а далі - «Спеціаліст з реабілітації». Але вони не мають права працювати в системі охорони здоров’я. Тут можуть працювати тільки реабілітологи з медичною освітою, яких готуватиме наш медколедж. Вони будуть вчитись чотири роки у нас і ще рік вдосконалюватимуться в Тернопільському національному медичному університеті ім. І. Горбачевського, де й отримають диплом. У коледжі представникам цієї унікальної професії присвоять ступінь бакалавра-реабілітолога, а в університеті - ступінь лікаря-реабілітолога.

«В Рівненський державний медичний коледж

завжди були конкурси»

Хоча в навчальних закладах такого типу в інших регіонах колосальні недобори на державну форму навчання та на 60 відсот­ків забезпеченість медичними кадрами - ніхто не хоче йти у медицину. Тому ми намагаємося тримати високий авторитет професії медичного працівника, в Рівненський державний медичний коледж завжди були конкурси, 100-відсотково забезпечуємо свою область фахівцями. Можемо організувати для частини наших студентів навчальну практику, наприклад, у Польщі. Щоб вони вивчали європейську систему медицини, щоб дехто з них залишився там працювати, а потім з накопиченим професійним досвідом повернувся викладачем у наш коледж. Як, наприклад, свого часу повернувся в Тернопільський національний медичний університет ім. І. Горбачевського його нинішній ректор Михайло Корда, який чотири роки працював у США науковим співробітником і запрошеним професором кафедри хімії та біохімії Університету штату Огайо. Під його прогресивним керівництвом університет сьогодні утримує лідерські позиції серед вишів України.

Рівненський державний базовий медичний коледж плідно співпрацює з Вищою школою Суспільно-Природничих Наук ім. Вінсента Поля в м. Люб­лін, Вищою школою Едукації Здровотної та Соціальних наук в м. Лодзь. Мета спільної роботи - співробітництво між навчальними закладами в галузі навчання, методичних і науково-технологічних досліджень, підготовки фахівців з різних програм та обміну. Проводяться двосторонні візити-зустрічі з викладачами і студентами, педагоги беруть участь у міжнародних науково-практичних конференціях. Розроблено нові напрямки реалізації спільних освітніх проектів.

Першим реальним кроком стало вивчення польської мови студентами коледжу та продов­ження навчання в ліцензіаті польських вищих навчальних закладів з одночасним проход­женням практичного вишколу в лікувальних закладах Польщі. Іншим перспективним напрямом співпраці стала розробка механізму підвищення кваліфікації польських техніків-фармацевтів у нашому коледжі та здобуття ними на заочній формі навчання рівня освіти бакалавра фармації. Ця програма викликала велику зацікавленість польського фармацевтичного бізнесу. В нас уже вчаться на контрактній основі їхні представники. Ще маємо 16 поляків на нульовому курсі, до яких у Польщу наші викладачі їздять читати лекції. Також плануємо, що у нас будуть вчитися словаки, болгари і білоруси.

Чому напрямок міжнародної співпраці в освіті такий важливий для нас? Тому що в європейських вишах є норма: 10% студентів - іноземці. Університет навіть сам оплачує їхнє навчання. В Європі вважають, що університет тоді є університетом, коли є змішання національних культур, обмін світоглядами і досвідом. Коли люди різних національностей починають розуміти один одного, виявляють взаємну терпимість і толерантність. Тому в навчальному закладі повинні навчатися іноземці. Вони мають вивчати нас, ми - вивчати їх. Хто б мені що не казав, які б людина знання не мала, якщо у неї буде не розвинутий світогляд, вона ці знання буде використовувати не в повній мірі або неправильно. Ця людина ніколи не стане високопрофесійним спеціалістом.

«Супрун має бути міністром охорони здоров’я, а не

«виконуючою обов’язки»

Я кажу не раз, що є речі, які безцінні. Воля людини - це безцінна річ. Людина завжди має відчувати себе вільною. Не можна почувати себе рабом, рабська праця ніколи не була ефективною. Ніколи! Не можна силою заганяти когось на якийсь ФАП. Він буде там хворіти, буде втікати, буде ще щось придумувати. Дайте людині вищу зарплату, забезпечте автомобілем, будиночок з бойлером дайте, щоб мала де жити - там черга вишикується влаштуватись на роботу. Людина буде працювати зранку до вечора. Громада може такого медпрацівника навіть звільнити, якщо він буде неправильно обслуговувати громадян. І він буде знати, за що… Але не можна робити з людей рабів. Людину треба забезпечити, щоб вона мала, що вдягнути, що поїсти для того, щоб повністю віддавати себе роботі.

Треба справді щось міняти. Теперішня виконуюча обов’язки міністра охорони здоров’я України Уляна Супрун багато що робить правильно. Зокрема, це і розумне використання коштів на насущні потреби системи охорони здоров’я. Ми також у коледжі думаємо над цим, збираємося всі разом й обговорюємо, що передусім треба купити, де проблемні точки у нас, що треба вже невідкладно зробити, що можна відкласти на потім. І державні інтереси ставимо на перше місце, а свої якісь особисті - на останнє. Завжди думаємо, як і що придбати чи відремонтувати подешевше, але не на шкоду якості. Це - питання номер один, яке стоїть завжди перед кожним керівником.

На мою думку, Уляна Супрун має бути міністром охорони здоров’я, а не «виконуючою обов’язки». І навколо неї повинні об’єднатися люди, які розуміють, що щось треба робити, що не можна нічого не робити. Якщо сьогодні, наприклад, ти не візьмеш квача і не пофарбуєш підлогу, то ніяке говоріння у Верховній Раді не зробить це за тебе. Все береться з людської праці. З праці людей, які тут, у коледжі, працюють кожен день. Які приходять кожен день на роботу з ранку до вечора. Якщо люди будуть працювати, тоді буде все нормально.

«Заздрість – трагедія

будь-якого народу і держави»

В Україні у кожному обласному центрі є високоякісні спеціалісти світового рівня, які не гірше працюють, ніж у будь-якій лікарні закордоном. Ми прос­то маємо навчитися поважати працю талановитих людей. На жаль, ми не захищаємо таких людей, не даємо їм можливості повністю професійно реалізувати себе, навантажуємо їх вирішенням другорядних проблем. Наприклад, світлої пам’яті депутат Рівненської обласної ради та головний хірург області, заслужений лікар України, президент асоціації хірургів Рівненської області, доктор медичних наук, професор Юрій Семенюк - видатна людина, золоті руки мав. Скількох людей він навчив оперувати, хірургічну школу започаткував… Міг би зробити для людей ще набагато більше, ніж зробив, якби постійний психологічний тиск та стресові ситуації не підірвали його здоров’я. Зайшов у кабінет після операції, сів у кріслі - і все! Непомірна втрата для української медицини, невгамовний біль у серці всіх, хто знав Юрія Степановича.

У нас, в українців, є одна дуже негативна риса - заздрість. Якщо в іншій країні появляється здібна людина, її опікають, оберігають, дають їй найкращих вчителів. Бо знають, що ця людина колись поведе націю, стане її політичним лідером. А ми тільки побачимо десь якусь помітну неординарну фігуру в політиці чи бізнесі, то перше, що приходить у голову - морально знищити її? Заздрість - трагедія будь-якого народу і держави. Щось у нас неправильно в голові. Я не випадково написав книгу «Світогляд українця» - я написав її для того, щоб ми зрозуміли, що в нашій голові.

Ми до когось пред’являємо претензії, бачимо, що хтось десь там багатший, той успішніший - давай його знищимо! Самі ж робити нічого не хочемо - ось у чому наша проблема. Ми хочемо, щоб хтось прийшов і все зробив для нас. А так не буває - треба самому думати і робити. Як би там не було, свідомість треба розвивати - і духовну, і моральну. А ми не хочемо! Вважаємо, що ми - найрозумніші, найкрасивіші, най-най-най-най-най..! Це - манія, гординя, яка нас не прикрашає. Прикро визнавати, що ми не хочемо працювати над собою, над вдосконаленням своєї моральності та духовності. Із Біблії ми беремо все те, що нам вигідно. Не беремо те, що потрібно брати. Такі в нас проблеми, які ніхто не вирішить, крім нас.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: