Зітхнув, звів очі до неба, до Бога. Бог сипнув йому в очі зорями – рясними і золотими. Мирон аж здригнувся. Давно він так не дивився на нічне небо. Либонь, ще як парубкував і сидів з Марійкою на лавці під вербою. Тоді зірки падали в густу траву, а вони бажання загадували. Наче вчора було. А потім усе життя Мирон дивився на землю, увись – ніколи було. Сільське життя зі своїми клопотами-турботами закрутило колесо життя. Коли з Марійкою побралися – ґаздувати стали, хату вибудували, корова, свині, гуси, кури – усе, як в людей. Дітей довго в них не було, та послав Бог, нагородив таки їх за чесне і праведне життя дівчинкою-зірочкою. Зорянкою назвали.
Їм уже по п’ятдесят років, а доні – вісімнадцять. Як цвіт рожевий – красуня та розумниця!
Ой болить Миронове серце за неї, ой кров’ю обливається. Місця собі чоловік не знаходить. Наче й усе добре – Зоряна в педагогічний вступила, психологом хоче працювати, і здоров’я має, і люди хвалять за добру душу. Та ось покохалася з хлопцем Тарасом, а він на війну пішов добровольцем, то й сушить дівчина своє серце, сумує за коханим. А Мирона й злість бере. І так, і сяк думає. Чого пішов, хлопче, інші он усякими способами ухиляються. Та з іншого боку – хто ж захистить їх? Не дай, Боже, завтра москаль прийде, то все забере: і хату, і добро, і Зорянку. Аж кров закипає Миронові від тих думок, а то вже холоне в жилах за хвилю.
Він зайшов до стодоли, ввімкнув світло, відчинив двері старої шафи, що стояла в кутку. Дістав велику похідну сумку і став збирати теплі речі. «Поїду до хлопців на передову, сам дізнаюся правду про те, що там діється», – міркував. «Дасть Бог Тараса зустріну, зміню його. Нехай їде додому, відпочине, Зорянку заспокоїть, а я там побуду, повоюю…»
Багато передумав Мирон і згадав багато, та щось мучило його, наче не пускало. Він зайшов у хату, вмився, помолився і, одягнувши чистий одяг, вислизнув на вулицю. Стежкою поза городи поспішив до церкви, що височіла в небо золотими куполами. Перший промінь недільного ранку торкнувся Миронового обличчя і полинув на землю. Ступивши на подвір’я храму, він побачив фігуру отця Михайла і зрозумів, що все йде так, як треба.
– Слава Ісусу Христу! – промовив стиха.
– Навіки слава Богу! – почув відповідь.
– Висповідайте, отче! – попросив. Тоді глянув на дерева, що росли навкруг церкви. І здалося Миронові, що то не дерева стоять, а хлопці, наші воїни в захисних костюмах. Стоять і незмигно дивляться на нього, а серед них – Тарас. І він, Мирон, буде зараз сповідатися перед Богом і перед ними, і ця сповідь буде найщирішою у його житті…