З Днем ангела вас!

Коли його дружина Віра померла під час пологів, Микола поклявся на її могилі, що виростить сина гідною людиною, не шкодуватиме ні сил, ні здоров’я для нього, буде любити за себе і за неї.

Усі тоді співчували Миколі, який одружився пізно, після смерті матері, яку доглядав багато років. Не нажився, не налюбився він зі своєю Вірцею. Невблаганна смерть відібрала у нього його надію, його любов і щастя. Як могли, допомагали йому Вірині батьки, односельці, сусіди.

А одного разу поріг його дому переступили чужі люди. «Щоб допомогти», – сказали. І назвали суму, додавши: можна й поторгуватися.

Микола не міг второпати – йому що – пропонують продати сина? «Та ви що за люди такі?» – закричав він крізь сльози і наказав забиратися геть.

Був дуже вдячний сільській фельдшерці, яка допомагала йому з Тарасиком. Хлопчик розвивався добре. Ріс здоровенький, непосидющий, спритний. Уже з дитинства Микола залучав його до праці. Так, як навчали колись його батьки. Наче у воду дивилися, наче долю його передбачали. Микола працював водієм у колгоспі, а вдома – столярував. Сам розробив собі верстат. Мав багато замовлень, бо ставився сумлінно до цього ремесла. З усієї області до нього приїжджали. Копійку до копійки тулив. Не пив, не гуляв, бо дуже хотів, аби син здобув вищу освіту.

Тарас на «відмінно» закінчив школу, вступив у педагогічний виш. Микола гордився сином. Щотижня готував йому велику сумку. І ось тепер, коли до закінчення вишу залишився рік, Тарас заявив, що приїде з якоюсь Мар’яною. І нехай, мовляв, не лякає батька те, що у неї є дитина, бо Мар’яна дуже добра, вродлива, щира. Працює лаборанткою на молокозаводі.

Микола не пішов, як завше, зустрічати Тараса. Взявся столярувати. У нього не було найменшого бажання бачити ту Мар’яну. Усе село буде сміятися з них. Тарас – перший парубок на селі, дівчата у їх поштову скриньку листи йому кидають, а він лиш сміється з цього. Ніби заворожила його та Мар’яна.

Ось ще трішки, і буде готовий двадцятий стільчик – замовлення було з дитсадка. Микола милувався своєю роботою, як почув дрібні кроки, а потім посапування – прямо за своєю спиною. Повільно оглянувся і побачив тендітне, кучеряве створіння. «Дідусю, ми уже є», – мовила дівчинка голосом-дзвіночком. Та Миколу аж пересмикнуло. Хотів сказати, який я тобі дідусь? Але дитина так невинно, сонячно усміхалася, що спитав: «Як тебе звати, мала?».

«Міральда», – продовжувала усміхатися дівчинка. Взяла Миколу за запорошену тирсою руку і повела на подвір’я. «Глянь, дідусю, там тато і мама є!» О, Господи, виходить Тарас уже татом став? Чужій дитині? З якимсь чудернацьким іменем, якого він і не чув ніколи. Жар вдарив Миколі в обличчя, у нього піднявся тиск.

Мар’яна накривала на стіл. Тарас допомагав їй, а мала Міральда весь час крутилася біля Миколи. «Йди до мами, мала, – сердився він. – Мені відпочити треба». З його очей покотилися сльози. Микола відмовився сісти за стіл із новим сімейством. Зсилався на втому. І буркотів, буркотів собі під ніс: «Он, яка смілива та Мар’яна! Одразу хазяйнувати стала! До столу кличе! Й не дивно, що так легко обкрутила сина!»

Тарас бачив, як похмурнів батько з появою Мар’яни. Гадав, той переживає, що не зможе весілля їм справити. Щоб заспокоїти, сказав, що вони з Мар’яною лишень розпишуться, потім – повінчаються, а церемоній весільних їм не треба. Тим паче, Мар’яна з багатодітної сім’ї і їм теж не до урочистостей. Та з кожним наступним днем Микола якось віддалявся від них. До ночі сидів у своїй майстерні, навіть, коли не було замовлень, шукав там собі роботу.

Він почувався зайвим у власному домі. Винуватив у цьому Мар’яну. І Міральда його дратувала, її постійне «чому», голосистий сміх і те, що називала його дідусем. Де розум був у Тараса? Є у Миколи близький друг, сусід Павло, а в нього красуня-донька. Ще коли Людочка і Тарас були малими, Павло й Микола вирішили, що будуть неодмінно сватами. Навіть огорожі через город не ставили, планували колись об’єднати в одне велике господарство. Тепер Павлові у вічі глянути не може. Чого ж тоді Тарас до клубу і з клубу з Людою йшов? Надію дівчині засвітив?

Микола часто ходив на могилу своєї Віри. Тут він міг дати волю сльозам, вихлюпнути свій біль, бо вдома не було кому пожалітися. Жили б Вірині батьки, але велике горе завчасно поклало їх у могилу.

Минали дні, тижні, місяці. Ось уже три роки, як одружився Тарас. Восени цілий тиждень вигравало весілля у сусіда Павла, коли Люда виходила заміж. Їм радість, а Миколі – сум, бо все ще сподівався, що життя зробить свій поворот, і Тарас таки буде з Людою. Не судилося… Мар’яна усе змінила у їх домі. І Тараса змінила. Й обстановка у кімнатах, в садку і на квітнику – усе по-новому, по її було.

Миколу не раз мучило: чому більше не народжує невістка? Для кого він старався? Дім їхній – один з найгарніших у селі, які дивовижні двері поставив! Вікна з візерунками. Бесідка, лавочки у садку – усе це його праця. І це добро має дістатися Міральді? Він обов’язково поговорить про це з сином. Хай народжують йому рідних онуків!

Одного зимового ранку Тарас із Мар’яною зібралися їхати до обласного центру на ринок. Хотіли одяг поновити перед святами. «Тату, може, вам щось потрібно?» – спитав Тарас. «Усе в мене є. Навіть більше, ніж треба», – з іронією мовив Микола.

Міральду залишили з ним. «Навмисне нав’язують мені малу. Не розуміють, що ніколи не полюблю її, як рідну», – подумав з гіркотою. Залишивши дівчинку бавитися лялькою, пішов порати господарку. Непомітно збіг день, вже й вечір підходив, а Тараса з Мар’яною не було. Тривожне передчуття стискало Миколу біля серця. «Дідусю, телефон дзвонить, а я дістати не можу, він високо», – покликала Міральда.

Микола спочатку подумав, що це якийсь помилковий дзвінок, але голос на кінці проводу запевняв: сталася аварія, в якій Тарас і Мар’яна загинули. «Коли? За що? Чому?» – закричав Микола. Йому раптом потемніло в очах, слухавка випала з рук. І настала тьма…

…Уже багато років Микола Петрович є частим пацієнтом неврологічного відділення. Переніс важкий інсульт і навіть не був на похороні Тараса і Мар’яни. Хоронили їх батьки невістки, які й забрали до себе маленьку онуку. Тяжка втрата пече болем у серці і досі. Живе сам. Часто навідує його сусід, Павло. Його зять Максим, коли треба, і продуктів з міста привезе, і ліків купить. Єдине, що тримає Миколу на цьому світі – це пес Вулкан і бджоли. Пасіку ще Тарас започаткував. Залишився спадок від сина…

Сьогодні день Святого Миколая. Давно він не отримував подарунків. Колись діти вітали. Ніби вчора це було, а вже п’ятнадцять років минуло з часу тієї страшної трагедії. Та й Микола знову в лікарні. Скоро крапельницю ставити будуть. Он чути голос нової медсестрички. Працює віднедавна, а вже усі встигли її полюбити, бо співчутлива вона, прудка.

Легкою ходою дівчина підходить до Миколи. «З Днем Ангела вас! Ось, візьміть!» – кладе йому на тумбочку торбинку жовтогарячих, як сонце, мандаринів. Неймовірне відчуття тепла і ще чогось незрозумілого вмить хвилею огортає Миколу Петровича. «Спасибі тобі велике, дитинко. Яка ти добра. Скажи, як тебе звати?» «Міральда, у мене рідкісне ім’я», – усміхається дівчина.

Микола широко розплющує очі. Пильно-пильно вдивляється в обличчя медсестрички. Впізнає родимку-мушку над її бровою, закручені вії, іскорку в голубих очах…

Медсестричка уже готова зробити ін’єкцію, але ніяк не може збагнути, чому цей одинокий дідусь заплакав, чому цілує їй руки? І чому їй здається, що вона уже десь його бачила?

Микола Петрович витирає рясні сльози: «Міральдочко, онучко, прости мене, благаю. Дурень я був. Але дякую долі і Святому Миколаю, що ми з тобою зустрілися…».

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: