Медик із серцем футболіста

— Професія лікаря-масажиста футбольної команди для тебе — реалізована мрія чи випадок долі?

— Правильніше було б сказати випадково реалізована мрія. Оскільки належу до футбольних фанатів, то, по суті, не уявляю себе без цієї надзвичайно захоплюючої гри. Шкода, звісно, що не вдалося реалізувати себе як футболіста, адже міцно подружився з цим видом спорту ще з дитячих років. Практично, весь вільний час проводив на стадіоні, що знаходиться поруч з рідною Тараканівською школою. Навчаючись у Дубенському медичному училищі, виступав на першості області за юніорську команду місцевого “Спартака”. А далі — армійська служба на кордоні з Китаєм, після якої влаштувався масажистом у Рівненську міську лікарню.

— А за яких обставин судилося перекваліфікуватися в спортивного лікаря?

— Власне, завдяки випадку долі. Шукаючи собі заміну, мій попередник Роман Олевський подався до обласної лікарні, де працює мій кум. Він, знаючи про моє фанатичне захоплення футболом, зателефонував до мене. Зізнаюся, відразу й не повірив, що таке щастя на голову звалилося. Відтоді, з невеликими перервами, — у “Вересі”.

— Цікаво, чому хлопці називають тебе незамінною людиною в команді?

— Хтозна, може, жартують, а можливо, через те, що завжди поруч з ними. На тренуваннях залюбки граю в двосторонку, при потребі, комусь із гравців складу пару для виконання вправ. Зрештою, ніколи не сиджу на лавочці: якщо не потрібна моя участь, самостійно чи з м’ячем попрацюю або крос пробіжуся. Хоч мені вже, як кажуть, далеко не п’ятнадцять, до безтями люблю пограти в футбол, здається, й спав би з м’ячем. До речі, так само фанатично цю гру люблять моя дружина Світлана та доньки Настя, котра теж у футбол грає, і Віка. Та, зрештою, й коли хлопці на полі в офіційному матчі, завжди неподалік знаходжуся, в будь-яку мить готовий допомогти їм.

— Виходить, твоя миттєва реакція — щойно футболіста травмували, і вже летиш до нього стрілою — зумовлена відмінною фізичною підготовкою?

— Справа навіть не в цьому. До речі, надзвичайно дратують своєю поведінкою окремі судді. Скажімо, замість того, щоб насамперед поцікавитися самопочуттям потерпілого, арбітр спершу тривалий час ходить полем і з’ясовує стосунки з порушником. А травми ж різні бувають, трапляються й серйозні, котрі потребують невідкладної допомоги. Адже сам хоч і на аматорському рівні грав, однак добре знаю, що таке фізичне пошкодження. Отож, і намагаюся якомога краще виконати свої професійні функції — надати невідкладну якісну медичну допомогу.

— У кожної людини є свої прикрощі та радощі. Що тобі приносить найбільшу втіху, а що — пригнічення?

— Звісно, коли команда перемогла — це й моя радість, зазнала поразки — глибоко проймаюся невдачею. А ще, оскільки дуже добре знаю всіх футболістів клубу, не можу залишатися осторонь їхніх проблем. Адже вболівальник бачить лише вершину айсберга — 90 хвилин на полі, а скільки поту футболісти проливають на виснажливих тренуваннях, аби потішити глядачів видовищною грою! Отож, і намагаюся допомагати їм усім, чим лише можу.

— Одна з твоїх мрій уже збулася, а як щодо заповітної?

— Зізнаюся, дуже хочеться, щоб команда повернулася у вищу лігу. Важко передати словами атмосферу, котра панує на переповнених стадіонах Донецька, Одеси, Запоріжжя та інших футбольних міст України. Щодо прагматичних задумів, радий був би, якби у команді, крім мене, працював ще й хороший спортивний лікар, були би облаштований спеціальним медичним обладнанням кабінет, достатнє забезпечення необхідними лікарськими препаратами. Можливо, колись і здійсниться ще мрія про хорошу тренувальну базу для футболістів, центр реабілітації, дощенту заповнений стадіон “Авангард”. Врешті-решт, одна вже реалізувалася.