Випробування стихією

Такі природні випробування пройшли семеро українців, що полюбляють займатися пішоходним туризмом. Серед них і костопільчанин, студент четвертого курсу НУВГП Тарас Мельничук (на фото):

- Тарасе, як давно ти займаєшся цим видом спорту?

- Це вже не перший мій похід. Розумієте, пішохідний туризм - дуже складний вид спорту, іноді навіть небезпечний. Похід на Алтай мав четверту категорію складності. До цього я брав участь у простіших заходах. Спочатку був похід у Карпати, потім - на Хібіни (Мурманська область, Росія), Східні Саяни (поблизу озера Байкал). За цей час я здобув чимало досвіду, загартувався.

- А чим пішохідний туризм відрізняється від альпінізму?

- Маршрут пішохідної туристичної групи має менше гірських перешкод на своєму шляху, аніж у альпіністів чи, наприклад, гірських туристів. Проте ми долаємо набагато більші відстані.

- Розкажи читачам про свій останній похід. Як він відбувався?

- Десять днів ми витратили лише на дорогу в обидва кінці. До місця призначення діставалися поїздом (додому поверталися тим же видом транспорту - авт). Маю сказати, що подорожувати таким чином дуже цікаво: знайомишся з новими людьми, спілкуєшся на різні теми. Виявляється, громадяни Росії знають про Україну дуже мало. Більшість інформації, якою вони володіють - неправдива або викривлена. Стартував наш похід зі своєрідного туристичного комплексу біля підніжжя гірського пасма.

- Чи були якісь труднощі під час походу?

- Похід був дуже виснажливим. Свою роль зіграли і важкі рюкзаки, - адже слід було запастися провіантом на тривалий час. Особливо мені запам’яталася переправа через гірську річку. Ми не знайшли броду і вирішили долати цю перешкоду методом “стінка” (троє людей, охопивши один одного за шию, переходять річку перпендикулярно течії). Такий метод себе не виправдав і нас змило бурхливим потоком. Попереду були пороги, тож ми добряче злякалися. На щастя, все обійшлося. Зрештою, група таки знайшла підходяще місце для переправи і подолала перешкоду.

- Які враження залишилися від Алтаю?

- Найцікавіше було долати гірські перевали. Найвищий - Ток Мак. Його висота - 3400 метрів, це набагато вище від української Говерли. Ще один сніжний перевал, на якому доводилося навіть ночувати - Буревісник. Місцеві мешканці називають його Людожером. Справа у тому, що у 2001 році цю вершину спробувала подолати група російських туристів. Тоді з дев’яти членів команди додому живими повернулися лише двоє.

Наша група, застосовуючи спецтехніку, долала цей відрізок шляху (а це близько трьох кілометрів) цілий день. Уявіть, яка небезпека для життя там чатує на кожному кроці.

- Отже, вам доводилося і ночувати на засніжених вершинах?

- Так. На різних висотах більше двох тисяч метрів ми спали у наметах. Це досить тепло і комфортно. А от на гребені Буревісника від наметів довелося відмовитися, аби їх не здуло сильними поривами вітру. Ночувати доводилося у спальниках.

- Дикі тварини на шляху зустрічалися?

- Звісно. Одного разу ми навіть спробували вполювати на обід гірську козу. Проте тварина так швидко та впевнено стрибала по камінню (навіть із великої висоти), що вбити її не вдалося. Що ж до води, то вона в горах дуже чиста, а на вершинах, аби втамувати спрагу, ми топили сніг та лід, розбавляючи його медом або згущеним молоком.

- І все ж, який похід запам’ятався найбільше?

- Мабуть, останній, на Алтай. Адже він був найскладнішим і найтривалішим. Подібні випробування об’єднують і згуртовують людей.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: