Рідна кров

Невдовзі батько пішов від них. Удвох з матусею Насті було спокійно і затишно. Мама дбала, аби в доньки було все необхідне. У вихідні вона, святково одягнувши, вела Настю або до зоопарку, або у ляльковий театр. Здавалося, все було добре. От тільки дівчинка не раз бачила, що ненька плаче, ховаючи від неї сльози:

- Матусю, тобі зле?

- Ну, що ти, дитинко. Мені добре з тобою.

- А чому ти плачеш - я все бачу.

- Ти ще маленька: не зрозумієш.

Роки минали. Коли Настусі було дванадцять, якось увечері мама запитала:

- Доню, ти не проти, якщо один мій хороший знайомий прийде до нас у гості?

- Звичайно ж, ні. Я рада, що ти не будеш сумувати, - якось не по-дитячому серйозно відповіла Настя.

Дядя Коля, так звали маминого знайомого, почав приходити до них все частіше і частіше. Настю він ніби не помічав, однак її це не бентежило: аби мамі було добре. Згодом він зовсім перебрався до них. Настя в глибині душі трохи ревнувала маму до дяді Колі, але, коли бачила, яка ненька щаслива, ніби розцвіла, вона нічим не виказувала свої переживання.

Коли народився Сергійко, Настя дуже раділа: ось у неї є братик. Але ця радість була якоюсь затьмареною: дядя Коля почав ставитися до неї дещо по-іншому. Якщо раніше він просто її не помічав, то тепер постійно дошкуляв: то не так посуд помила, то в магазині не те купила. А найбільше докоряв матері, щоб грошей на забаганки доньці не давала. Ненька, звісно, коли він не бачив, давала Насті гроші, щоб вона собі щось придбала. Нелегко було Насті. Вона бачила, що й мати переживає.

Закінчивши дев'ять класів, Настя подалася до обласного центру - мріяла про навчання в медичному училищі. Оскільки вчилася вона добре - у свідоцтві одні п'ятірки - вступила без проблем.

Після закінчення училища влаштувалася на роботу в обласній лікарні. Працелюбну, уважну, чуйну сестричку любили всі - і хворі, і медики. Прийшло й особисте щастя. Тут же, в лікарні, вона познайомилася з судженим - він працював в урологічному відділенні. Покохали один одного й одружилися. Чоловік запропонував їй перейти в їхнє відділення, аби й на роботі бути разом.

Якось до палати привезли важкохворого з пієлонефритом у загостреній формі. Одна нирка майже відмовила. Настя з жалістю дивилася на худе, змарніле обличчя чоловіка. Кажуть, що медики звикають до страждань недужих. Може, й так, тільки не Настя. Вона помітила, що чоловіка ніхто не відвідує.

- Петре Степановичу, ось я вам принесла свіженьких пиріжечків - тільки-но спекла, - якось сказала Настя, поклавши на столик біля нього чималенький пакунок.

- Дякую, доню. Я давно придивляюся до тебе. Ти так схожа на одну людину, яку знав дуже близько. Як тебе звати?

- Анастасія.

Вона помітила, що по обличчю чоловіка ніби пробігла тінь.

- Значить, Настя, кажеш.

- Так. А чому ви дивуєтеся?

- Просто спогади…

Невдовзі Петру Степановичу зробили операцію - видалили нирку. Він тяжко одужував. Настя, приходячи на чергування, приносила йому фрукти, печиво, соки. Він дивився на неї сумними очима, повними сліз, і тихо промовляв:

- Дякую, доню.

Коли став почуватися краще, якось пізно вночі підійшов до столу чергової медсестри. Чергувала

Настя.

- Вам погано? Може, зробити укол?

- Ні, не треба. Я давно хочу, доню, в тебе дещо запитати, але ніяк не наважуся. Скажи, твою маму звати Ніна?

- Так, - здивовано відповіла Настя. - А ви звідки її знаєте?

- Знав, ох, як добре знав, - промовив схвильовано.

Майже до ранку проговорили вони - батько і донька. Настя з його сумної оповіді довідалася, що він, залишивши їх, пішов у приймаки до однієї жінки з двома дітками. Згодом, як здоров'я почало підводити, вона йому сказала, мов відрізала: «Інвалід мені не потрібен», - і вигнала. Опинився на вулиці. Подався, було, в сусіднє село до сестри, а в неї - троє дітей, статків немає, чоловік невдоволений, що з'явився зайвий рот. Повернувся до міста. Деякий час бомжував. Добрі люди підказали, мовляв, йди до притулку для престарілих. Там його взяли сторожувати. Дали якусь комірчину без вікон, аби мав де голову притулити. А він і радий: все ж таки не на вулиці. Довгими безсонними ночами часто згадував свою першу дружину, доньку. Де вони? Що з ними? Мабуть, Господь карає його за тяжкі гріхи…

Настя слухала його, сльози душили, від хвилювання важко було говорити.

- Тату, я вперше за стільки років можу промовити це слово. Не кажіть, що Бог покарав вас: адже ми з його допомогою знайшли одне одного. Я вас нікуди не відпущу - будете жити з нами. В мене чудовий чоловік і маленька донечка - ваша онучка. Ось побачите, вам буде добре.

Кажуть, у кожного своє щастя. І як добре, коли воно, нарешті, знаходить людину. Треба тільки не втрачати надію.