Сльози горя та втрати любові теж зближають

Доля звела дітей майже чотири роки тому. До їхнього тенісного клубу приїхав молодий енергійний тренер зі Львова, член збірної команди України з парного тенісу. Русявий, високий хлопчина відразу викликав інтерес у провінції. Гранд-клуб “Софія”, названий так власником на честь єдиної доньки Софії, яка вже прославила його як надія українського великого тенісу, не був розбещений професіоналами. Дочка Ганни займалася у клубі вже п’ятий рік. На думку тата, котрий віддав дитину у секцію тенісу до найкращого тренера, теж до речі, родом зі Львова, у її спортивному розвитку настала криза. Марія, що показувала прекрасні результати на тренуваннях, не витримувала психологічного навантаження змагань.

- Ганно, я перевів Машу до нового тренера, - повідомив чоловік ясного серпневого дня. - Можливо, ця заміна стане для неї наступним етапом у розвитку.

- А чим тебе не влаштовує Олександр?

- Нічим. Сашко дав їй базу, та настав час міняти вимоги. Я приглядався до Миколи на тренуваннях, думаю, він впорається з нашою донею.

Якби ж чоловік тоді знав, якими пророчими були його слова… Впорався…

Все частіше Ганна у розмовах дочки та батька чула: “Микола сказав”, “Микола скопіював подачу”… Машку (так усі зовуть її у родині) ніби підмінили. З подвоєним бажанням вона бігала на тренування. Микола викликав у дочки бурю емоцій: симпатичний, русявий хлопчина виявився ще й доволі дотепним. Його англійський гумор був оцінений юною вихованкою. Симпатії ставали для молодої мами все більш очевидними.

Першим, але вірним “дзвіночком” для Ганни стала поїздка Машки до Ужгорода. Вперше вона поїхала на змагання без батьків у супроводі тренера.

- Мамо! Я сьогодні не виїжджатиму. Приїду завтра, з Миколою. Можна? - пролунав у трубці доньчин голос.

Щось у її голосі зачепило струни “маминої” тривоги: “Ой, не просто ти, доню, лишилася! Чекай, Ганно, новин…”. Так і сталося. Зі старовинного Ужгороду новоспечена Джульєтта повернулася окриленою. А очі! Вони просто випромінювали щастя! Ганна знала свою дитину: досі між ними не було секретів, отже, сама має відкритися.

- Мамо, Микола запропонував мені дружбу, - промовила Машка за вечерею.

- А ти?

- А я погодилася, - аж почервоніла.

“Ну ось, прийшла і твоя пора чекати дівчину з побачень”, - промайнуло у голові. І так Бог милував - доньці вже п’ятнадцять, а голова не хлопцями забита. Та все - до пори, до часу…

- Усе, тату. Закінчилися наші безтурботні сни! Трапився і на наш “товар” Ромео, - у голосі Ганни звучала не лише радість за доньку, а ще й погано приховане материнське хвилювання.

Та чоловіка завжди відрізняло від неї простіше сприйняття життя у більшості його проявів. Він умів розрадити у потрібну хвилину. За це й покохала, що сумувати не давав.

- А ти що ж думала, що наша дитина у дівках засидиться? Мамцю, їй вже п’ятнадцять! Ти у її віці, мабуть, вже давно з хлопцями цілувалася! Та й я дівчат не лише за кіски смикав…

Ганна зрідка бувала на тренуваннях. Це була привілея та щире захоплення тата. Доня була йому нерідною по крові. Зате більшої близькості та любові годі було чекати матері до своєї дитини у другому шлюбі. Недарма, мабуть, першокласниця Марія з такою відповідальністю тримала святу ікону біля вівтаря на їхньому вінчанні. Ніби розуміла: до цього шлюбу йде не лише мама. Віднині й у її долі відбуваються зміни. Великі дитячі очі з радістю дивилися на молоду пару, ні на хвильку не маючи сумніву, як і мамине серце, що це назавжди. Вона вже давно полюбила веселого та щирого Олега. Адже вони жили разом майже два роки. Ні, рідний татусь нікуди не зникав з її життя! Він жив у тому ж місті, відвідував їхню домівку, забирав на прогулянки містом. Перші роки після розлучення, правда, усе їздив на заробітки до Росії. Але з життя дочки не пропадав! Він зумів заради Ганниного щастя та сімейного спокою відступитися, задушити свою любов до дружини та донечки, примиритися з болем і дати їм час збудувати нову сім’ю. Не став заперечувати, коли донька вже свідомо у 3-му класі назвала Олега татом… Ганна сама повідомила йому про це, боялася випадкової травми. Він заслуговував на повагу.

Так у їхньому з дочкою житті з’явився ще один тато. Ганна не відділяла себе від дитини ні на мить. Жоден чоловік не звабив би її, не знайди він своє місце у житті доньки. З п’яти років Марійка виховувалася Олегом та Ганною, знала єдині вимоги, мала свій дім, родину, сімейні традиції. З татом Олегом (так вони між собою розрізняли у розмові обох тат) донька ділилася усім. А що соромилася сказати, він завжди дізнавався від Ганни. У них не було інших дітей. Не судилося. Та все ж їм було комфортно утрьох… До певного часу… Краще б він не настав! Або ліпше було не знати того, минулого щастя! Надто дорогою ціною Ганна платитиме потім за нього… Сама ж навчила любові та повазі до чоловіка, з яким йшла поруч по життю та ділила радість і горе. Мабуть, не повинні жінки народжуватися під знаком Коня. Ганна на власному досвіді відчула, як рвуться жили від перенапруження, коли приймаєш на себе чоловічу ношу. Життєву дорогу та візок негараздів було легше тягти разом, коли вони, два вогнених Коня за гороскопом, ступали нога в ногу. Та як тільки Ганна заслабла та стала відставати, чоловік потроху прискорив крок. Його плани на майбутнє не могли зачекати, адже життя таке швидкоплинне! Він ніби і був поряд, та все частіше вона відчувала ту прохолоду та відстороненість, що віяли від нього. Те, що колись об’єднало їх, з чого розпочався їхній роман, тепер ставало на заваді їхніх стосунків: у сімейний бізнес вони забрели зі службового роману. Симпатичний, завжди веселий та компанійський виконавчий директор став приділяти їй, перспективній заступниці директора, надто багато часу. Романтичні поїздки на обідні перерви швидкоплинно розвалили їхні попередні шлюби.

Вона вже ніколи не скаже про них “ми”. І справа тут не лише у розлученні. Там були “вони - Він і Вона”. Але не такі, як сьогодні, або завтра. Тими їм вже ніколи не те, що не бути, навіть при найбільшому бажанні не стати.

Виявляється, “довга дорога у дюнах” довша за найдовшу, коли ти йдеш до себе. Навіть, коли біжиш! Адже кожен з них пережив таку мутацію, котра їй і у страшному сні не могла приснитися.

Невже вони будували картковий будиночок на піску?

У тій, їхній старій квартирі, не було ні ремонту, ні каміну, що є сьогодні. Зате у ньому завжди було місце рідним та друзям. І її сім’ї теж… І не було місця зраді та обману!

Дякувати Богу, хоч у його попередньому житті не залишилося дітей. “А якби були, мабуть, у нас і не склалося б,” - вирішила за нього Ганна. Адже він так їх любить… Ганна згадала, як він шепотів їй на вушко у хвилини їхньої близькості: “Я так хочу, щоб ти народила мені лялечку…”. Це було і її, Ганнине, найбільше бажання. Хтозна, як би склалася б тоді її доля. Надто багато любові було у них на трьох. Знайшлася та, котрій дісталася лишня частка, а згодом і та решта, що мала б, як обіцяв перед вівтарем, належати їй довіку. “У горі та радості… У здоров’ї та у хворобі обіцяю бути з тобою…”- звучали в душі його слова. Як їх звідти вирвати? Яким знаряддям? Скільки ще їй залишатися у цій, тепер вже душевній, комі?

Як добре, що вона нічого не пам’ятає. Виявляється, реанімація потрібна не лише тілу, а й душі. Залишилися у пам’яті лише мамині крик та сльози. А потім страшне вагання і непроглядний сон…

Кажуть, під час буревію слабкі деревця лише гнуться. А міцні ламаються…

Усе, чим вона живе досі - її дитина. Вона єдина беззастережно приймає маму такою, якою їй доводиться бути тепер: слабкою і абсолютно непевною у завтрашньому дні. Бо Ганна не знає, як почуватиметься завтра.

Перед очима пролетіли кадри їх домашнього відео: Марія і Микола. 1 вересня 2007 року. Реєстрація шлюбу. Вродлива, осяяна усмішкою молода у розкішному білому платті. Щасливий, під стать їй, молодий. Щирі обличчя рідних та друзів. Батьки зайняли почесне місце. І лише тато Олег не стояв з ними біля дитини. Він зайняв місце у кінці залу. Як чужий. Чужий усім, з ким раніше ділив і радість, і негаразди, з ким ділилися останнім. Не знайшов у собі сил чи бажання (хіба це вже важливо?) бути поруч з дочкою і розділити з рідним батьком честь почути від молодого прохання віддати йому руку Марії. Адже батьківство - це не лише обов’язок.

Невчасно сказана правда чи неправда таки не дозволила Ганні відбути весілля з радісним серцем. Не змогли розділити з дитиною радість ті, хто стільки років були частиною Марійчиного життя. Принаймні той, хто по праву цього заслуговував. Розлучення зачепило усю сім’ю, заплутавши невирішеними матеріальними проблемами та взаємними образами.

“Можливо, усі шлюби, у котрих нічого ділити, крім дітей, яких люблять однаково і думають лише про них, освячені? Головне, якщо не маєш мужності йти далі з коханою людиною по життю і запас вірності в тобі вичерпався - з останніх сил збережи цю людину для його майбутнього, для дитини. Не відвернися, не дай їй відчути самотність! Розлуку з коханими треба пережити разом, як і перші хвилини, коли від щастя хочеться плакати. Сльози горя та втрати любові теж зближають…”.

Важкі роздуми Ганни добігали кінця. Як і сльози, що невпинно супроводжували їх. Годинник добігав третьої години дня Святого Миколая. У сусідній кімнаті спали молодята. У них ще усе попереду: і розчарування, і зневіра, і біль, і розлуки. Ганна відганяла думками усе це від їхніх дітей, покладаючись на Бога.

…І Святого Миколая.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: