Медицина - як життя, життя - як медицина

- Уже майже півстоліття минуло з тих пір, як я обрала для себе професію лікаря, закінчивши санітарний факультет Харківського медичного інституту. Там, на цьому ж факультеті, вчився і мій майбутній чоловік, з яким ми побралися на 5 курсі й відгуляли студентське весілля. Якраз напередодні державних іспитів народився і маленький Віталій. Затим за направленням спочатку працювали на Вінничині, а згодом усі троє перебралися до Рівного. Тут чоловік, Михайло Михайлович, 27 років відпрацював головним санітарним лікарем Рівненщини, тут і помер у своєму робочому кабінеті понад сім років тому, за день до свого 63-річчя.

- Ганно Михайлівно, Ви з чоловіком нетутешні, зі Східної України?

- Так. Я - з Харківщини, а покійний чоловік був родом з Полтавщини, народився неподалік батьківщини Миколи Гоголя. Сюди ж ми приїхали наприкінці 60-х і так прожили - усе в роботі та в клопотах. Але як згадую, то й цікаво було поєднувати лікарську працю з громадською. Нині, здається, й словосполучення такого нема “громадська робота”. Ще на Вінничині, коли мені було всього двадцять шість, мене висунули кандидаткою у депутати Верховної Ради України. Я вже навіть переймалася: як-то буде до Києва їздити та сина доглядати. Проте згодом щось там владні функціонери переосмислили й медика поміняли на ланкову (посміхається - авт.). За Союзу не скажу, що було легко, але для людей допитливих і працьовитих були всі можливості для удосконалення своєї майстерності. Тодішні пацієнти також мали більші можливості для збереження здоров’я, аніж нинішні. Найперше маю на увазі профілактичні огляди, які ми проводили у дитячих закладах, на промислових підприємствах, про розгалужену мережу профілакторіїв, де без відриву від виробництва людина могла пройти той же курс інгаляцій чи масажу. Тоді, попри недосконалі на ті часи можливості апаратної діагностики, задавнених випадків хвороби ми виявляли значно менше. Відповідно і результати нашої роботи загалом виявлялися ліпшими.

Утім, щодо свого фаху, то, дякувати Богові, у Рівному в останні роки нема спалаху дизентерії, рідко трапляється сальмонельоз, хоча так звана кишкова група інфекцій є постійно, нерідкий нині і вірус гепатиту А. Якщо разом з багаторазовими шприцами відійшов гепатит В, то, на жаль, активізувався гепатит С. Чимало років я готувала лікарів-інтернів з інфекційної патології, що нині працюють інфекціоністами в районних лікувальних закладах та в Рівному.

- Кажуть, Ви й профспілковою та громадською роботою займалися? І ще: цікава Ваша думка щодо платної медицини.

- Так, звісно. Нині ж профспілки заглухли, як машина без бензину... Чимало роботи було й з різними документами. Пам’ятаю, писали щорічні персональні соцзобов’язання. І таки багато з тих пунктів виконували. Інший спосіб життя, а з ним - інші цінності. Шкодую, що народного контролю нема. Справді, ні Союзу, ані ковбаси за 2.20 вже ніколи не буде. Не буде й безплатної медицини. Але весь світ живе з платною і не панікує. Якщо вона правильно організована, то всі від цього мають користь - і той, хто лікує, і той, хто платить за лікування, і навіть ті, хто не можуть заплатити, бо й для них передбачені певні можливості, якими вони користуються без принижень..

- Знаю, що Ви любите працювати в садку й на городі. Коли підете з поліклініки, то більше на природі будете?

- Не зовсім так, бо син кличе жити до себе в Санкт-Петербург. Віталій працює головним лікарем Російського державного філіалу охорони здоров’я “Центр гігієни та епідеміології в Санкт-Петербурзі”. Там у мене двоє чудових близнят-онуків (24-річні Євгеній та Світлана за фахом фінансисти-економісти) та невістка Тетяна, теж лікар. Тим часом Ганні Шарлай допоки не бракує роботи в поліклініці, бо треба вчити відповідним навичкам роботи в інфекційному кабінеті і медичних сестер, і наступникові, який згодом прийде, слід передати неоціненний досвід.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: