Краще гір можуть бути лише гори

Спілкуватися з ним було легко і просто, так, ніби ми давно знайомі. Сподіваюся, що й ви, прочитавши інтерв’ю з цією неординарною людиною, відкриєте для себе нові грані нашого буття, а, може, і по-іншому подивитеся на самих себе, бо життєва філософія Юрія КРАВЧУКА спонукає до роздумів. Принаймні, вам буде цікаво.

“Ми підкоряємо самі себе через подолання труднощів”

- Юрію Васильовичу, з чого все розпочалося?

- У кожного своя дорога. Мабуть, я з цим і народився. (А народився Юрій КРАВЧУК у Казахстані, але з шестирічного віку живе у місті Костополі Рівненської області, - авт.).

Коли мені було всього два тижні, нас відвідала медсестра. Вони з мамою відійшли, а я в той час "перекотився" з одного місця на інше. Тоді медсестра сказала: "Хлопець буде мандрувати".

Я з дитинства марив подорожами. Постійно відчував поклик дороги, завжди був легким на підйом. Природу люблю і любив усе життя. У сьомому класі в якості призу на обласних змаганнях отримав можливість поїхати у табір у Закарпаття. Там і відбулися перші походи з інструкторами. Коли ж у десятому класі ми поїхали у так звану Надслучанську Швейцарію, вчителька, дивлячись, як я першим видирався на руїни замку, сказала: "Юра, мабуть, буде альпіністом". А будучи студентом - і під час навчання у Ленінграді в мореходці, і у Рівному – в педінституті, скрізь бував: треба на лижних змаганнях виступити – поїхали; зліт велотуристів у Закарпатті – без питань; у гори – то у гори.

- Куди була Ваша перша серйозна експедиція?

- Перша експедиція була на Кавказ, куди я потрапив у складі Рівненської геологічної партії. Сам напросився через знайомих. Це був спортивний похід третьої категорії складності. Мені було дуже цікаво, бо йшли всі геологи, які зналися на мінералах. З того часу і я захопився мінералами, накупив книжок (у Юрія Кравчука – надзвичайна колекція мінералів, - авт.).

- Як складалося Ваше життя надалі?

- Працював у школі, в газеті, вів туристичний клуб у будинку школярів і юнацтва. Ніхто з області не возив дітей, учителів у Середню Азію – побачити гори, пустелю… Я ж якось зібрав географів і фізруків, щоб вони захопилися цим і потім змогли навчати дітей.

Сам пройшов більше сотні перевалів, побував не на одному десятку вершин. Є така посада в школі – турорганізатор. Дітей вивозив у Надслучанську Швейцарію, водив на Кременецький кряж, а коли ж ми з учнями поїхали на осінніх канікулах в Карпати, для них це був справжній Еверест. Вважаю, що коли кажуть "підкорив вершину" - це неправильно. Гору неможна підкорити. Вона стояла і ще віки стояти буде. Ми підкоряємо самі себе через подолання труднощів. У всьому так. Це треба любити, треба дуже хотіти.

Колись їздив автостопом Європою. За 70 доларів побував у Монако і повернувся назад (у 90-х роках, - авт.). Двічі автостопом був у Скандинавії.

Два роки тому з однодумцями заснували у Костополі громадську організацію "Туристичний клуб "Пілігрим". Це другий такий клуб в області. До Дня голодомору організували акцію по району "100 кілометрів – за 24 години". З 20 учасників до кінця дійшло троє. Зараз є охочі піднятися на Ельбрус. Хоч я там вже був, невдовзі їду знову, щоб показати гори людям, які мають бажання там побувати.

“Я у храмі буддійському за вас свічку поставлю...”

- А скільки грошей Ви заробили, займаючись альпінізмом?

- Телефонують мені якось і кажуть: "Поляки хочуть у Середню Азію. Потрібен провідник. Ми оплатимо дорогу, а його завдання – вже на місцевості взяти на себе керівництво, скласти маршрут і провести по ньому групу з коментарями". Так і зробили. У поляків була гітара, а я займаюся авторською піснею, бардівську теж дуже люблю... Тож я і заспівав… Багато хто навіть плакав, як настав час прощатися. Після цього у мене з’явилися друзі у Польщі. Я був готовий їхати безкоштовно (не брати гроші за свою роботу, - авт.), аби тільки була можливість поїхати.

Одного разу не було грошей на похід, то я продав нову хорошу гітару, джинси. Їхати чи ні - такий вибір переді мною ніколи не стояв. Іншого вибору, крім гір, у мене не було.

Зараз згадую, як легко я їхав автостопом! Брав рюкзак і мандрував із різними пригодами. Усіляке траплялося.

- Чи бувало Вам страшно?

- Якби я прораховував, то ніколи нікуди не пішов би. Я вірю в долю. Я просто роблю це. Намагаюся сам чинити по-совісті. В душі я вірю в Бога і знаю, що все в житті бумерангом повертається. Як каже моя мама, хай краще тобі будуть винні, ніж ти комусь. Хай краще тебе образять, ніж ти когось. Відповідай добром на зло або стався до цього нейтрально. Я вірю в справедливість, у романтику. У кожній людині є датчик, який підказує, як чинити. Треба це не розгубити. От з таким настроєм і йшов. Є у людини якась така аура, яка її оберігає.

У Норвегії був випадок. Заробив я там на машину і гнав її додому. Зупиняє мене рекет. Та побачили фотографії, питають: "Альпініст?". "Так,"- кажу я. "Я поважаю альпіністів", - чую у відповідь. Можу навести десятки прикладів позитивного, гарного ставлення людей, які допомагають, навіть не знаючи мови. Завдяки моєму другові Олександру Козаку я володію англійською на побутовому рівні. І часто-густо в експедиціях за перекладача – я.

В останній експедиції була така ситуація. Піднімалися ми на гору Мак-Кінлі (друга її назва – Деналі, тобто "висока"), що на Алясці. Мало того, що ця гора альпіністу – як солдату орден, і гордість велика, ми ще й врятували життя двох тайванців. Під час сходження бачимо – зв’язка злетіла, зачепилася за виступ у скелі, метрів 300 над прірвою – двоє людей. Вони йшли на спуск, а ми - піднімалися. Я не вихваляюся, просто, коли бачу таку ситуацію, знаю одне – треба рятувати. У таку мить спрацьовують реакція, досвід, навички. Ми з другом протягом двох годин їх рятували. Коли ж привели до тями, радість їхня була безмежна, вони плакали, обіймали і цілували нас. Ми обмінялися адресами. "Я в храмі буддійському за вас свічку поставлю", - сказав один із тайванців…

“Ніколи не думав,

що кружка води - цінніша за золото”

- А як Ви готуєтеся до походів?

- Людина, яка займається альпінізмом, веде відповідний спосіб життя. Днів 25 у місяць, окрім кількох вихідних, я займаюся зарядкою. Бігаю крос – не менше двох кілометрів. За два місяці до експедиції розробляю відповідну програму (наприклад, бігаю з Костополя до Рокитно і назад – це 10 кілометрів). Є різні схеми, тренувальні комплекси, література – це все накопичувалося роками. Плюс – багаж власного досвіду. Також допомагають баня, моржування, яким я займався тринадцять років. Бігаю регулярно. Коло друзів складається відповідне.

Якщо людина живе в такий спосіб, вона стає простішою. А коли ж ти потрапляєш в екстремальні умови – наприклад, пляшку води слід розділити на всіх, по два ковтка кожному, -цінності змінюються. Коли ми з групою дітей, перебуваючи у пустелі, вийшли на бархан і побачили озеро з прісною водою, кожен дістав свою пляшку води і допив її. А один учень каже: "Ніколи не думав, що кружка води – цінніша за золото". У таких умовах людина проглядається наскрізь, стає "прозорою". Погані (люди, - авт.) гір не витримують. Ти відчуваєш, що щось не так зробив, і намагаєшся це спокутувати. Людина стає кращою, вона очищається і розуміє, що все у житті – відносно. Така моя філософія. Так людина і формується, з’являються відповідні захоплення.

- До речі, а які ще захоплення, крім гір, у Вас є?

- Авторська пісня, з аквалангом люблю пірнати, з парашутом плигав, люблю малювати, у дитинстві ходив у художню школу. Вважаю, що, якщо Бог дав творчі таланти, їх треба розвивати. Люблю філософію.

- Скільки років альпінізмом займаєтесь? Рідні звикли?

- Серйозно займаюся 25 років. Найбільше, звісно, мама переживає. Зустрічає, проводжає, плаче. Але мама мене і розуміє. Тож рідні вболівають за мене, переживають. Мені дуже приємно, що Костопіль знають у світі. На Монблан двічі піднімався. Спускалися ми в негоду, ще в старому колишньому спорядженні. Назустріч піднімається група іспанців. Як глянули: "Ретро?", - питають, показуючи на спорядження. "Звідки ви?" - "З України", - відповідаємо з гордістю!

Якщо сам займаєшся альпінізмом, то хочеться й для когось якусь нову грань відкрити. Дуже приємно, що ти зерно кинув, а воно проросло… Так, мер міста Костополя Євген Денисюк із компанією вже тричі в похід зі мною їздив. На лижі їх ставив. Приємно, що люди цим захоплюються!

- Який Ваш найбільш яскравий похід?

- Кожен похід чи експедиція залишають свій слід. Вже на всіх континентах побували, крім Антарктиди. Я ж не лише в гори ходжу, а й намагаюся побачити сам край, вивчити спосіб життя людей, їх звичаї і традиції, збираю рецепти національних страв (сам люблю куховарити). Калейдоскопом все проходить.

А от курйозів багато в походах. У Німеччині з товаришем подорожуємо. "Стрельни цигарку", - каже. "Do you speak English?", - питаю. "А звідки Ви?" - "З України". "А по-русски понимаешь?". Виявилося, що це був "російський" німець. Такі люди (емігранти) зазвичай хочуть допомогти нам. Коли ми подорожували автостопом, більшість, хто нам допомагав, були ті, хто відчув це на своїй шкурі.

Цікаво, що якщо ти знаходишся в Індії, Африці – відчуваєш себе європейцем. А от в Європі – ніби другосортним. Але є в нас такі якості, які перекривають їхні. Скажімо, вони все прораховують, а ми можемо робити "на ура", у нас присутнє почуття авантюризму. А це викликає повагу. І, взагалі, коли їздиш, бачиш світ, порівнюєш – стаєш вільнішим.

- У Висоцького співається "Лучше гор могут быть только горы, на которых еще не бывал". А де б ще хотіли побувати Ви?

- У середині 90-х було започатковано програму “Прапор України - на семи найвищих вершинах світу”. Команда України здійснила сходження на гори Монблан (Альпи) та Ельбрус, які знаходяться в Європі; а також - Кіліманджаро (Африка), Аконкагуа (Південна Америка), Костюшка (Австралія), Фут-Стул (Нова Зеландія), Мак-Кінлі (Північна Америка, Аляска). Тож нам залишився пік Вінсон (Антарктида) і Еверест (Азія). Минає час, і знову хочеться кудись поїхати.

- Дякую за надзвичайно цікаву розповідь. Бажаю успіхів у сходженні на нові вершини!

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: