Ікону, вишиту потайки риб’ячою кісточкою, ув’язнені ховали 10 років у фуфайці

За любов до України - на каторгу

На початку 30-х років минулого століття купили Бондарці на хуторі поблизу Придорожнього 10 гектарів поля і шмат лісу. Працьовита сім’я швидко обжилася на новому місці, навіть хлів за лісом покрила жерстю, придбала єдину на всю околицю жниварку. Батьки - пан Герасим та пані Кулина, вчили дітей любити рідний край, не миритися з кривдою, бути чесними та справедливими, шанувати православну віру. Усі четверо юних Бондарців прагнули прислужитися громаді. Марійка після закінчення педучилища сумлінно вчителювала у сусідніх Загорцях. Якось на обласних курсах познайомилася з колегою, Миколою Боришкевичем із містечка Степань. Знайомство переросло у приязнь, далі – в любов. Жадоба до знань вела закоханих життєвою дорогою: дівчина стала студенткою Кременецького вчительського інституту, а юнак вступив до Рівненського педінституту. Виходець із родини міщан, що дала рідному краю високопоставлених чиновників та визначних духовних осіб (один дід був секретарем Кременецької консисторії, другий – працював інспектором церковно-приходських шкіл Волинської губернії), мав можливість навчатися в Рівненській українській гімназії, з юних років прилучившись до національно-визвольного руху, куди його привів родич, районовий провідник ОУН Михайло Гожий. Був ще знайомий із чільними діячами “Поліської Січі” – Боровцем, Мітрингою, Смородським, Зубатим. Отож, Марійка в особі Миколи мала не лише коханого, але й гарного політичного наставника. Закохані мріяли про час, коли визвольний рух приведе до торжества святої ідеї незалежності Української Держави, народить нову генерацію незламних борців.

Спостерігаючи несправедливість більшовицького режиму, відчуваючи посилення русифікації, зневажливе ставлення червоних “визволителів” до поліщуків, студент написав вірша, в якому дісталося і Москві, і комуністам, і місцевим лакузам. На хлопця “настукали” і того ж дня його “загребли” пильні чекісти. Суд над Миколою був швидким, жорстоким і несправедливим: смертна кара. Щоправда, пізніше вищу міру замінили на 25 років каторги. Так опинився бунтівник Микола Боришкевич у селищі Холодному Магаданської області. А дівчина… раділа вироку – живим залишився коханий.

У в’язниці схудла до 38 кілограмів

От тільки їй самій доля готувала не легші випробування. “Взяли” Марійку в 1947 році. Перелік “злочинів” студентки просто вражав. У 16-річному віці була обрана станичною в селі Витусівка, що неподалік Дубна, розповсюджувала листівки, читала заборонену літературу, не донесла на односельця Степана Мойсейця, який був націоналістом. “Приписали” дівчині 10 років таборів. Сиділа у горезвісному Кенгірі (Казахстан), де умови для засуджених були особливі - нелюдські. Вже через рік тюремного заслання Марійка важила 38 кілограмів, навіть тачку з десятьма цеглинами везти не могла. Потім був табір у Спаському, де її, “доходягу”, від смерті врятували жалісливі черниці.

Ікону вишивали всією камерою

Перед присудом вчорашня вчителька дев’ять місяців провела у Рівненській в’язниці. Там заприятелювала зі старшою за себе Павлиною Шашкевич із села Красна Гора, що на Дубенщині. Аби чимось скрасити страшні години між допитами, подруги взялися вишивати. Написав останнє слово і замислився… Як правило, під “вишиванням” вбачаються різнобарвні муліне, голка, спокійна та затишна атмосфера. А тут - тюрма! Звичних голок і ниток немає, про спокій - лише мріяти можна. Та дівчата знайшли вихід, бо дуже вже хотілося мати образ Спасителя на полотні.

Коричневих ниток насмикали з хустини, яку пожертвувала одна з арештанток. За основу пішов шматок біло-рожевого шовку від блузки Павліни. Силует Сина Божого на терновому вінку на матерію нанесла Павліна Шинкарук із села П’ятигори, що неподалік Рівного. А голку змайстрували з… риб’ячої кістки. Нелегко було працювати таким “ін-струментом”, але жінки мали мету, терпіння та наполегливість. Майже три місяці витратили, поки крадькома від наглядачів (дівчата по одній чергували біля дверного віконечка) не закінчили ікону. Скільки радості було в камері, коли зав’язали останні вузлики!

Роботу ховали від злого ока. Спочатку підшили ікону до зворотної сторони плаття, потім – скрутили у невелику трубочку, запхнули в дірку на фуфайці. І помандрувала іконка з невільницями на заслання в далекий Казахстан. Її наклеїли на картон. Крадькома молилися на зображення Ісуса Христа, співали у релігійні свята псалми. Як правило, починала божественний твір котрась із волинянок, потім до співу долучалися й інші.

У грудні 1951 року, коли Марії Бондарець виповнилося 25 років, подруги вирішили подарувати їй найдорожче, що мали – ікону. Ще й колективне побажання додали: “Дорогій іменинниці на честь ювілею дарують політв’язні. Будь здоровою і щасливою з коханим Миколою. Цього тобі зичать Катя П'ятенко (Корець), Стефа Савдик, Розалія Ковалів (Дрогобич), Галина Безмуда, Павлина Шашкевич (Дубно), Наталія Кукелко, Віра Деркач, Наталія Протос (Кременець), Павліна Шинкарук (Рівне), Люда Яремчук, Надія Яцюк (Вишнівець)”.

Чотири роки нічого не знала про Миколу. Але настав день, і з чоловічої частини табору передали шматок цигаркового паперу, списаний рідною рукою. Плачучи від щастя, ще і ще раз вона перечитувала багатозначні рядки: “Кохана, тримайся. Вірю в щасливу зустріч і радісне майбутнє. Я тебе нікому не віддам”.

Заповів побудувати каплицю

Їх звільнили лише у 1956 році. Ніколи не забуде землячка, як три роки до того (прилетіла звістка про смерть вусатого “батька всіх народів”), повертаючись із каменоломні, ув’язнені кричали “Ура!”. Не могли охоронці змусити замовкнути зраділих невільниць, котрі інтуїтивно відчули, що невдовзі все може змінитися, що дехто потрапить під амністію.

Наступного року, повернувшись на рідне Полісся, молоді люди одружуються. Чоловік влаштувався на фабрику художньої галантереї, пані Марія стала вихователькою в дитячому будинку. Зростали сини, з’являлися онуки… Вони пишалися, що Україна стала незалежною, бачили в цьому і частку власних зусиль - боролися недарма. Та роки, проведені за колючим дротом, далися взнаки. Хворів пан Микола, а дев’ять років тому Всевишній покликав його в інший світ. Перед смертю він сказав дружині: “Давай залишимо пам’ятку, що вижили - всім смертям на зло, і вшануємо тих, хто загинув у сталінських таборах”.

Виконуючи заповіт чоловіка, пані Марія збудувала на власному подвір’ї під білокорими березами капличку, аби сьогодні ті, хто живе, пам’ятали земляків, які не повернулися з Сибіру, Воркути, Казахстану, Далекого Сходу.

…Хвороби дошкуляють старенькій. На дев’ятому десятку Марія стала погано бачити, але й зараз не відмовляється, коли запрошують на тематичні вечори. Розповідає молоді про тяжку участь у національно-визвольному русі, вчить любити рідний край, співає патріотичні пісні. Вони нагадують про ті нелегкі часи юності, коли вишитий образ Спасителя надихав на супротив ідеології. А ще глибоко переконана: мініатюрний храм у її обійсті, як і вишита у в’язниці ікона, стануть своєрідними оберегами та символами віри у краще майбутнє. І спалахують від спогадів побляклі очі, розпрямляються придавлені роками плечі, стає більш дзвінким у колишньої політкаторжанки голос.

Справедливо кажуть, що все велике найкраще пізнається на відстані. Доля розпорядилася так, що лише в роки незалежності змогли оцінити подвиг полісянки. Так, тернистим був її шлях, але Богом судилося уникнути смерті й дожити до наших днів. За волю рідного краю вона заплатила дуже високу ціну.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: