Уміти жити – до кожної краплі натхнення додавати дев’яносто дев’ять крапель поту

- Бувають у житті доленосні рішення, - ділиться Любов Михайлівна. - У нашій сім’ї є принцип: краще зробити і шкодувати про те, що зробив, аніж не зробити і жалкувати про те, чого не зробив. От і я після того, як зустріла Віктора Анатолійовича, вирішила переїхати з Ростова-на-Дону, де я жила, у Рівне. Україна не була для мене зовсім незнайомим краєм, тому що мій батько - родом із Житомирщини, я приїздила в гості до бабусі...

Спочатку ми мешкали вчотирьох у однокімнатній квартирі в будинку на перехресті колишніх вулиць Комсомольської та Червоноармійської. Для мене то був найщасливіший період: час був хороший, люди - інші. Аня зовсім маленькою була, пам’ятаю, як вона спала під вікном у колясці, хтось із сусідів міг підійти поколихати, коли заплаче... З сусідкою ми спілкуємося й донині. Коли ж переїхали у будинок на вулиці Короленка, то тато часто водив старшу доньку Олю гратися у той двір, де ми жили раніше, бо там були її друзі.

Віктор Анатолійович дуже поважав старших, приятелював із бабусями з будинку на Короленка, допомагав їм дуже: “Я дивлюся на них і згадую своїх батьків. Хто їх ще вислухає, як не я”, - казав він. Водночас не любив, коли до нього підходили просто на вулиці, щоб вирішити своє питання, або коли він був на відпочинку - всьому свій час і своє місце: “Я на ходу проблемы не решаю”...

- Любове Михайлівно, пам’ятаєте своє перше враження про Віктора Анатолійовича?

- При першому особистому знайомстві мене вразила його енергія, і, хоча він розповідав прості речі, я відчула, наскільки він працелюбна людина.

“Потрібно вміти слухати і чути людей”

- А що він цінував у людях?

- Чесність та порядність для нього були найголовнішими якостями у житті. Для нього вислів “честь имею” (рос.) був не просто словами. Інтригувати він не міг, говорив людині в очі все, що думав. До жінок ставився з великою повагою... Також у людях цінував охайність, у першу чергу звертав увагу, наскільки випрасувані брюки та начищене взуття, оскільки це певним чином характеризувало людину. А ще був дуже уважним до батьків. Свого тата привозив у Рівне разів п’ять (з Росії, - авт.), але постійно жити тут він не хотів.

- Віктор Анатолійович був дуже зайнятою людиною, майже весь свій час присвячував роботі, чи складно Вам з ним було, як дружині, як жінці?

- Сумувати з ним не доводилося, це точно. Ми знали, що по понеділках він проводив прийом громадян, вислуховував і вирішував проблеми людей. Тож намагалися його не чіпати, створювали затишну і спокійну атмосферу вдома. Я прагнула його розрадити, показати, що на проблеми можна дивитися трохи з іншого боку, не брати їх так близько до серця. Але він казав, що, якщо їх не пропускати крізь себе, то тоді там (у виконкомі, - авт.) нічого робити: “Потрібно вміти слухати і чути людей”. Байдужість він вважав найбільшою вадою. А ще йому було дуже важливо, щоб його розуміли.

Радощі життя

Життя вирувало навколо Віктора Чайки, і навіть відпочивати він полюбляв активно: рибалив, ходив по гриби. У відпустку сім’я зазвичай сідала в машину і їхала в Крим, у Коктебель. На відпочинку, незважаючи на погоду, він влаштовував екскурсійні поїздки, походи у гори. Дівчат привчав занотовувати все нове, що вони побачили й дізналися.

“Законним” вихідним днем була неділя. Зазвичай Віктор Анатолійович прокидався раніше за всіх, смажив картоплю “соломкою”, будив домашніх і кликав їх на сніданок...

- Якщо тато встав, то прокинутися мали усі, - згадують доньки Оля й Аня.

Хоча у сім’ї Чайки росли дівчата, виховував він їх, як хлопчаків.

- Тато завжди був з нами суворим: хоча він нас ніколи не карав, ми його боялися. Але він швидко “відходив”, - розповідає старша донька Ольга.

- Так, - додає Аня, - принаймні, з ним можна було домовитися, він завжди вислуховував аргументи. Я ж із татом часто конфліктувала, у мене була неприязнь до командного тону. З дитинства хотіла бути співачкою, на що тато казав: “У підземному переході багато не заробиш”... Мені ж завжди хотілося йому довести, що я чогось варта, що можу сама чогось досягнути... От у шістнадцять років я й опинилася у Лондоні, з рюкзаком за плечима і бажанням вчитися, довелося всього добиватися самій. Зараз живу й працюю там...

Дівчат з дитинства привчали до праці, на вихідних родина виїжджала на дачу в Новоукраїнку. Віктор Чайка любив працювати на землі (це в нього виходило дуже добре, адже до сільськогосподарської праці звик ще змалку), таким чином він відпочивав і відволікався від своїх щоденних турбот...

Справжнім подарунком долі для Віктора Анатолійовича стало народження онука. Ім’я для нього обрав сам дідусь: “Я знаю лише одне достойне ім’я для свого онука - Вітя, звісно”. Так Вітя став Вітею.

“Я думав, що більше, ніж Олю й Аню, я нікого не зможу любити”, - казав Віктор Чайка. Дідусевому улюбленцеві можна було все. Саме Віктор Чайка навчив маленького Вітю алфавіту, читати та писати, грати у шахи. З посмішкою згадують рідні, як дідусь пішов вчити онука кататися на самокаті, якого привіз йому у подарунок. Коли виглянули у вікно, побачили, що маленький Вітя біжить поруч із самокатом, на якому їде дідусь... “Вітя, ти дуже добрий, - повчав онука Віктор Анатолійович, - не можна бути настільки добрим, життя ж така жорстока річ...”

Віктор Чайка завжди непокоївся, як житимуть його близькі люди без нього...

“Ви можете казати мені всю правду”...

Віктор Анатолійович любив писати записки, нагадування, занотовувати справи, які треба зробити, тощо. Один із таких папірців тепер стоїть у рамочці у вітальні, на ньому - написані простим олівцем кілька рядків (напередодні від’їзду з Німеччини, де Віктор Чайка пробув на лікуванні 52 дні):

Сегодня 21.10.2007г. Остался до отъезда один день. Ура!

22.10.2007г. Последний, последний нам денечек, и вперед, домой. Ура!

23.10.2007г. Ура! Заточение закончилось. Палим бензин, домой, домой, домой.

...Здавалося б, життя от-от набрало обертів, ти сповнений сил та енергії, можеш зробити ще так багато, та ніколи не знаєш, коли саме тобі доведеться зійти з твого потяга...

- Обманути Віктора Анатолійовича було неможливо й нерозумно. І хоча ми, перебуваючи у німецькій клініці, намагалися приховувати від нього справжній стан здоров’я, він говорив: “Ви можете казати мені всю правду... Я завжди знав, що такий момент настане, але щоб так...”

Ми постійно ставили йому в приклад мою маму, Ганну Дмитрівну, яка змогла подолати подібну недугу, поставити себе на ноги й зараз, незважаючи на свій вік - 79 років - веде активний спосіб життя.

...Дуже болісно Віктор Анатолійович сприйняв звістку про смерть Олександра Абдулова, тоді чоловік ніби й на собі поставив хрест. У певні моменти їхні долі дещо перетиналися. Коли вперше Чайка почув про хворобу Абдулова, то дуже переживав...

У кожної людини повинна бути мрія. Віктор Чайка мріяв побувати на Ніагарському водоспаді та в дельті Волги. Ці його бажання здійснилися: водоспад він побачив під час свого візиту до Канади, а у 2005 році поїхав у Астрахань, на Волгу. Там йому розповіли, що перед ним те ж місце відвідав Абдулов...

У книзі “О жизни, смерти и бессмертии”, яку Віктор Чайка читав у останні свої дні, його рукою підкреслений вислів М.Ларні: “Уміти жити - до кожної краплі натхнення додавати дев’яносто дев’ять крапель поту”. Він умів жити, своїм прикладом надихаючи інших.

Жартома і всерйоз

У міського голови був своєрідний гумор, гострий, до кожної ситуації - якась своя приказка. Такі вислови протягом кількох років фіксувала юрист виконавчого комітету міської ради. Їх навіть потім надрукували у вигляді невеличкої книжечки: “Віктор Чайка: жартома і всерйоз. 1999-2006 роки” . Ось деякі з його висловів (мовою оригіналу, - авт.):

• Стоит на сессии, как вождь племени

• Бери ведро и собирай туман

• Если потерял оптимизм - бери простыни и иди на “Молодежное” (кладовище, - авт.)

• Ботинки истоптал и ни до чего не договорился

• Мусор фамилии не имеет

• Только на деревьях машин нет (про вул.16 Липня)

• Стоят, как стаи лебедей (про таксистів)

• Я же не могу свои мозги каждому вставить

• Идут, как на киевский вокзал (про прийом громадян)

• Чтобы мне все горело и блестело!

• Ваше мнение, как художника этой жизни?(головному архітектору Пасічнику)

• Не рассказывай мне басни про бычка рыжего! (до начальників ЖКП)

• Съедят, как Кука (про депутатів)