Андерс АСЛУНД: “Переможців у російсько-українській газовій війні двоє - Тимошенко та Меркель”

Велика російсько-українська газова війна закінчилася, настав час оцінити її результати. На поверхні вони виглядають багатообіцяючими. Нарешті Росія та Україна уклали нормальну довгострокову газову угоду. Як ціни на газ, так і транзитні тарифи прив’язані до ринкових ставок та базуються на чітких принципах, без непрозорих посередників та свавілля.

Корупція та внутрішньополітична ситуація в Україні були головними факторами у конфлікті, в якому основними противниками виступили Прем’єр-міністр Юлія Тимошенко, з одного боку, та Дмитро Фірташ, власник частини непрозорого посередника РосУкрЕнерго, з іншого. І Тимошенко, і Путін заявляють, що РосУкрЕнерго через адміністрацію українського президента Віктора Ющ-е-нка зірвала переговори 31 грудня.

Тимошенко вийшла з цього конфлікту з блискучою перемогою. РосУкрЕнерго була усунута з російсько-української газової торгівлі, втративши принаймні 1 мільярд доларів США прибутків на рік. Під час прес-конференції 8 січня Путін неправдоподібно заперечив, що він знає Фірташа, хоча обидва з них були співзасновниками РосУкрЕнерго у липні 2004 року. Пізніше Газпром продав борг РосУкренерго в розмірі 1,7 мільярда доларів нафтогазу, дозволивши останньому витіснити Фірташа. “Нарешті ми прибрали великий політичний хабарницький фонд, який годував декілька політичних сил,” - заявила Тимошенко.

Фірташ щедро витрачався на українську політику, переважно на потреби Партії Регіонів колишнього прем’єра Віктора Януковича, але також і на потреби адміністрації Ющенка. Янукович розсудливо тримався в тіні, фінансування його компанії, скоріш за все, зрештою, різко зменшиться.

Ціна газової війни для Газпрому була дуже високою. Його безпосередні фінансові втрати склали більше 2 мільярди доларів, але його репутація зазнала ще більшої шкоди, оскільки ця газова монополія проявила себе як ненадійний постачальник. Його клієнти спробують зменшити свою залежність від цієї державної монополії, але якщо основною проблемою є сам Газпром, нові трубопроводи навряд чи допоможуть.

Тим часом, європейські споживачі газу серйозно постраждали, а сам Європейський Союз виглядав надзвичайно слабким, так і не навчившись нічого з попередніх газових війн.

Але один із європейських політиків проявив себе справжнім лідером - Канцлер Німеччини Ангела Меркель. Під час спільної прес-конференції Путіна з Меркель 16 січня в Берліні Меркель вичитала його, як школяра, поклавши відповідальність на Москву, а Путін мовчки проковтнув дорікання “вчителя”.

Австрія, Франція, Угорщина, Німеччина та Італія тихо накопичили газові запаси, яких могло б вистачити на три місяці; вони вивчили урок 2006 року. Тепер, вірогідно, й інші європейські країни накопичуватимуть резерви газу та намагатимуться надалі диверсифікувати свої джерела поставки енергоносіїв, хоча це й дуже дорого.

У всьому цьому Путін має найсильнішу мотивацію. Керуючи напряму Газпромом та взявши на себе переговори, Путін підтвердив старі припущення про те, що саме він є справжнім головою Газпрому. Хоча Україна заплатила по своїх газових рахунках ще 30 грудня, Путін наказав припинити поставки газу, що зробило його головним винуватцем.

Заплямована репутація Газпрому, швидше за все, погіршить ціну його акцій та борговий рейтинг. Цей конфлікт також став катастрофою для російської зовнішньої політики. Президент Дмитро Медведєв поспіхом організував “газовий самміт”, який не відвідав жоден голова держави, і який став найбільшим провалом російської дипломатії за останній час.

Путіна називали одним із основних бенефіціарів РосУкрЕнерго, але зараз він прийняв той факт, що з газової торгівлі доведеться усунути посередників. Крім того, він, здається, трохи запанікував, коли заплутався в технічних деталях, звинувачуючи Україну в “крадіжці” невеликих обсягів газу, набагато менших, ніж звичайні втрати.

Врешті-решт, газову війну довелося врегульовувати українському та російському прем’єрам. На фотографіях у пресі прем’єр-міністр України виглядала рішучою, у той час як Путін виглядав прикро враженим.

То чому ж тоді Путін спровокував цю газову війну? Я припускаю, що його основною метою було підігріти російський патріотизм і налаштувати його проти України, таким чином покращивши підтримку уряду в часи економічного спаду. Можливо, це був його єдиний успіх..

Ще одним припущенням є те, що Путін сподівався дестабілізувати Україну, використавши її внутрішні протистояння та жорстку фінансову кризу. Якщо його мета полягала в цьому, то він зазнав невдачі. Тимошенко не залишалось нічого іншого, як ліквідувати РосУкрЕнерго, ос-кільки це стало питанням її власного політичного виживання.

Після того, як Тимошенко та Путін підписали мирну газову угоду, Україна знищила велике джерело корупції. Тепер їй необхідно реформувати свій деформований енергетичний сектор, щоб покращити ефективність використання та збереження енергії. Україна повинна припинити субсидувати свій імпорт газу, вона також повинна підняти державну ціну купівлі газу, що виробляється в країні, щоб стимулювати внутрішнє виробництво.

А ЄС необхідно серйозніше ставитися до власної енергетичної безпеки. Якими б не були мотиви Путіна, він, ймовірно, може запропонувати й інші шокуючі сюрпризи, оскільки з поглибленням економічної кризи ситуація для Росії та Путіна ставатиме все гіршою. ЄС повинен усвідомити, що політична стратегія по відношенню до Росії потрібна йому не менше, ніж енергетична безпека.

Очевидних переможців лише двоє - Тимошенко та Меркель. Тих, хто програв, багато: Фірташ, європейські споживачі газу, Газпром, його акціонери, Ющенко і, останній, але не менш важливий, Путін.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: