Працюю я у військовій частині. Авангардом робочої сили, всупереч логіці, у ній є жінки. Дивні, сільські, прості, працелюбні робітниці ЗСУ заслуговують на те, щоб хоча б раз про них написали, хоч варті набагато більшого.
Гортало якось моє дороге жіноцтво модний журнал, де глянцеві красуні велично та пихато позували у своїх вишуканих сукнях. Обережно, щоб не забруднити руками, до яких прилипли мазут та змазка ПВК, гортали вони сторінка за сторінкою. “Мені б таку сукню”, - замріяно сказала одна із них, на що інші приречено зітхнули. Тієї миті, крадькома позираючи на них, я подумала - які ж вони вродливі! Краса їхня схожа не на колючу, горду троянду, яку викохали у теплиці, а на лугову квітку - вільну, як вітер, обмиту дощем, обніжену сонцем, оспівану пташками.
Кажуть, що сміх продовжує життя. Виходячи із цього твердження, мої дорогі колеги повинні прожити щонайменше років двісті. Коли маємо привід, то сміються вони довго і щиро, до болю у вилицях, по-справжньому, від усієї душі.
Гомінкі “тихі” розмови інколи гучною луною розлітаються у різні боки. Часто наш керівник, наче заблукавший корабель, що пливе на світло маяка, іде на той жіночий галас. Прості у висловах, не скупі у жестах, різні за віком, характером, вони не намагаються справляти враження. На всіх їх, кожну окремо, можна покластися, спертися, до кожної - звернутися.
Обурившись, вони інколи можуть так наступати на керівництво, що те помаленьку відступає назад, не витримуючи їхнього натиску. Адже жінка може примусити чоловіка грати за своїми правилами, що вже казати, коли таких жінок 20, а то й 120.
Доброзичливі, щирі, вони варті того, щоб кожній із них, наче великій богині Артеміді, поклонялися, дарували квіти, парфуми, говорили ласкаві та ніжні слова. Їхні загадкові, чарівні усмішки можуть розтопити найсуворіше серце, спів - затьмарити розум, а вишуканість, чистота їхніх сердець - заставити здатися у полон будь-якого чоловіка. Вони прості і величні, як все геніальне.