Почесна місія - бути провісником миру

Його змужніння, як і тисяч інших юнаків Української держави, проходило у лавах Збройних сил України. Впевнений у собі, спортивний, міцної статури - він урочисто промовив Присягу на вірність рідному народові, на той час навіть не підозрюючи, що через якихось півтора-два роки потрапить у гарячу точку й під цілодобовим прицілом вишколених мусульманських стрільців виконуватиме завдання військових керівників із надання допомоги мирному населенню, яке стало заручником воєнних дій на території їхньої держави.

У грудні 1992 року Микола Прокопчук поповнив ряди Збройних сил України. Спершу проходив спеціальну підготовку на водія-механіка БТР-80 у Чернівецькій області. Через три місяці був переведений до війська спеціального призначення у Чернівцях. Навесні 1994-го командування оголосило про відбір кращих строковиків для виконання миротворчої місії на території Югославії, де на той час велися бойові дії між сербськими й мусульманськими загонами. До когорти кращих потрапив і Микола. Почалися рутинні будні в учбовому центрі з підготовки військ спеціального призначення для участі у миротворчій місії, який розташовувався у Бердичеві. Надлюдські фізичні навантаження, військова підготовка, стрільба з усіх видів зброї, термінова передислокація по декілька разів на тиждень, вивчення іноземної мови, складна медична та психологічна підготовки - це той неповний перелік, який змушував бійців спецпідрозділу і вдень, і вночі бути готовими виконувати на-вчально-бойові зав-д-а-н-ня. З юнаками працювали кращі психологи, мовознавці й лікарі Києва та Львова. Вони готували їх до зустрічі з ситуаціями, які нестимуть у собі загрозу, що подекуди межуватиме з каліцтвами і смертю.

Місця слабодухості і боягузтву не було

Отож, за результатами ретельного добору для участі у миротворчій місії на території Югославії, з батальйону Миколи Прокопчука потрапило лише троє чоловіків. У квітні, після тримісячної підготовки, о п’ятій годині ранку поступила команда приготуватися до вильоту. Військові автомобілі доправили бійців на Житомирський аеродром. Прокопчук по-трапив до першого складу. У повній бойовій готовності, зі зброєю, військовою технікою, кулеметами і спорядженням вони на військово-транспортному літаку вилетіли у напрямку Югославії. Довелося під час польоту робити вимушену посадку в Італії, ос-кільки можливості приземлитися на аеродромі у Сараєво не було: мусульманські військові невпинно обстрілювали літовище. Тільки після домовленості представників ООН з ворожими до сербського народу мусульманами, пілоти отримали “добро” на продовження польоту на Балкани та безперешкодне приземлення в аеропорті Сараєво.

- Нам про жорсткий обстріл аеродрому, на який прямував наш літак з бійцями та військовою амуніцією на борту, звісно ж ніхто не повідомляв, - каже капітан Прокопчук. - Про це дізналися значно пізніше. А про те, що ми майже на місці, стало зрозуміло відразу. Ще в ілюмінатор я побачив зруйновані будинки від бомбувань і обстрілів. Літовище охоронялося військовими інших країн. Після приземлення французи показали нам напрямок руху. Без скупчень, з інтервалом у 5-6 секунд ми дібралися до будівлі аеродрому. Вже тоді командир підрозділу запитав: чи, бува, ніхто не хоче цим же літаком повернутися в Україну. Він зауважив, що за це жодного покарання ні законодавством України, ні військовими статутами не передбачено. Звісно ж ніхто з бійців не відмовився від несення служби на території Югославії, адже місця слабодухості й боягузтву в українських військах не було.

В облозі у ворога

Спеціальний батальйон “УКРБАТ-2” знову був у дорозі. Непроста переправа Балканськими горами зайняла близько доби. На швидкості БТРи мчали у бік мусульманського міста Горажде. Перевали, серпантини, величезна ймовірність потрапити під бомбування й обстріл залишилися позаду. Бійців розмістили у триповерховій адміністративній будівлі колишнього заводу. Впродовж кількох днів тривали заходи й виснажливі роботи з убезпечення об’єкта: була виставлена охорона, копали траншеї, солдати наповнювали мішки піском і камінням й укріплювали стіни, виставляли кулеметні точки тощо. Для мирного населення українські ми-ротворці відразу ж роздали привезені продукти, їжу і ліки.

- Уже через декілька днів ми потрапили у неприємну пригоду, - продовжує Микола Миколайович. - Командири чети (військового мусульманського підрозділу) виставили нашому командуванню умову: якщо серби не заберуть важку артилерійську і танкову техніку та не перестануть блокувати місто Горажде, українські миротво-рці залишаться у заручниках. Ба більше - вони щоденно вбиватимуть одного з нас. Наступного ранку мусульманські снайпери вбили першого бійця: ним виявився наш земляк зі Здолбунова. Та відступати було нікуди. Як і годиться, ми несли службу: стояли на посту, змінювали караули. Емоції були оголені неймовірно, закінчувалися вода й продукти. Ми мало між собою спілкувалися й майже не порушували теми смерті однополчанина. Не хотілося вірити, що у мирний час може загинути юнак, якому не виповнилося й 22-х років. Та все, дякувати Богу, минулося. За тиждень, після відповідних домовленостей між ворогуючими сторонами, мусульмани облогу припинили.

Серед ночі командування оголосило підйом. Під покровом темряви на військовій техніці бійці вирушили у дорогу. Про місце призначення знало тільки командування. Як з’ясувалося пізніше, керівництво ООН відправило бійців “УКР-БАТ-2” на відпочинок для відновлення сил й недопущення стресових си-туацій. Два тижні бій-ці цього елітного підрозділу провели на березі Адріатики, у місті Спліт у Хорватії. Уже звідти Микола написав першого листа додому, у якому й розповів рідним, що вже місяць перебуває на території Югославії у рамках миротворчої місії від України.

Життя заради життя

На початку червня 1994 року підрозділ перекинули із Горажде до м.Гліна. Бійців відправили на блокпости, де вони й несли цілодобову службу. Капітан Прокопчук каже, що найважче було звикнути до тамтешнього клімату. Перепади температури - від 40 градусів тепла вдень і до мінус одного вночі - подекуди вибивали з колії. Однак коли акліматизація завершилася, усе стало на свої місця. Звичка, згодом, виробилась і до постійної готовності да-ти озброєний відсіч нападникам, і до неможливості відлучитися з військового об’єкта, оскільки все навкруги було заміноване, і сум за рідними та близькими був не таким гострим...

- Попри все, я пишаюся, що мені випала нагода побувати миротворцем на території держави, де тривали воєнні дії. Не можу забути очі жінок, дітей, літніх людей, які з надією дивилися на нас. Вони, як і ми, хотіли, щоб врешті-решт припинилася стрілянина за землю, релігійні уподобання й образи, які несуть смерть і розруху в їх рідній країні. Я тішуся з того, що стріляти мені доводилося виключно у цілях захисту. Попереджувальні постріли у повітря завжди були дієвим заходом для недопущення нападу й розвитку бойових дій з фатальними наслідками.

За вісім місяців Микола повернувся додому. Мати, плачучи, пригорнула змужнілого сина до себе. Вона не могла натішитися, що її радість, втіха й допомога знову поруч. Жінка не насмілилася навіть дорікнути синові, що той, ризикуючи життям, спершу приховував правду про місцеперебування, ніс службу у гарячій точці заради встановлення миру, збереження людських життів і встановлення справедливості.

До слова: за заслуги перед Батьківщиною Миколу Прокопчука нагороджено медаллю ООН “На службі миру”, медаллю “Захисник Вітчизни” (згідно з Указом Президента України) та нагрудним знаком “Учасник бойових дій”.

Талант бути корисним

Службу на контрактній основі Микола Прокопчук продовжив у 13-му армійському корпусі. Швидко сплинули три роки. У той час саме створювався батальйон МНС у Городищі, куди й він перейшов на посаду старшини рятувальної роти. У 2005-му році Миколу Миколайовича запросили на роботу до Головного управління МНС України у Рівненській області до центру пропаганди. Капітан служби ЦЗ один із кращих прес-офіцерів цього підрозділу. І хоча кажуть, що незамінних людей не буває, але Микола Прокопчук - професіонал своєї справи, який завжди володіє цікавою й достовірною інформацією про події в області. Він завжди готовий допомогти у підготовці неупереджених матеріалів, за що й користується заслуженим авторитетом серед журналістського корпусу області. До того ж, він і сам автор численних публікацій та матеріалів у обласних та центральних засобах масової інформації. А торік восени став членом Національної спілки журналістів України, що є підтвердженням професійності вищого ґатунку у сфері висвітлення роботи підрозділів МНС краю.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: