Майстер мистецтва, яке належить народові

У рамках фестивалю “Бузкові Фестини” Дмитро Онуфрійович експонував виставку “Мистецтво, яке належить народові”, де представив майже п’ять десятків вишиванок власного виробництва. Окрім вишивання, автор займається виготовленням виробів із бісеру, писанкарством, живописом, та, як голова сільради рідного села Космач, що на Івано-Франківщині, щороку організовує фестиваль “Великдень у Космачі”.

- Дмитре Онуфрійовичу, як Ви почали займатися вишивкою?

- У моїх рідних краях до сьогодні поширені усі види народної творчості: ліщиноплетіння, ткацтво, вишивка, інші види мистецтва. Звісна річ, коли живеш у середовищі, де генетично передається із покоління в покоління мистецький талант, неможливо не займатися мистецтвом. Ще у часи мого дитинства, люди займалися деякими цікавими речами, які варто продовжувати і тепер. Наприклад, діти у школі вивчали вишивку з першого класу. Потім я продовжив цю справу під час навчання в університеті, служби в армії. Нині вишиваю будь-де - у літаку, у потязі. Останніми роками стало складніше, тому що робота забирає багато часу, особливо у зимовий період. Йду на роботу - ще не розвиднілося, а приходжу - вже ніч. Вишиваючи голкою, потрібно напружувати зір, без окулярів вже не можу нічого робити, але всеодно не здаюся і намагаюся творити.

- Вишивка приносить Вам якесь моральне задоволення?

- Люди приходять до сільради здебільшого агресивно налаштовані. Наслухаєшся всякого, бо ж кожному хочеш допомогти, всього злого наберешся. А коли сяду вишивати, то хворобу ніби знімає рукою, заспокоююся і почуваюся вільніше. Навіть радив би людям, які мають проблеми, наприклад, із нервовою системою, займатися вишивкою. Добре, якби у лікарнях проводили уроки з вишивання для хворих людей, адже вони добре заспокоюють, і не потрібно жодних ліків, хімії. Так, вишиванням можна лікувати людей.

- Ви протягом життя вже вишили, мабуть, тисячі сорочок?..

- Вишивка займає багато часу. Якщо художник може якусь невелику картину написати за один день, то майстер за цей час встигне вишити хіба що маленьку серветку. А, враховуючи те, що я роблю і вишивку, і писанки, і вироби з бісеру, я маю тільки сто п’ятдесят чоловічих сорочок, але вони виконані різними орнаментами, кожна походить з іншого регіону, більшість з них мають різну техніку виконання. Українці використовують більше ста сорока технологій, та, на відміну від інших народів, люблять поєднувати. Наприклад, штапівку з хрестиком, мережкою, тоді така вишиванка виглядає багатшою.

- Звідки берете орнаменти? Їздите у пошуках різними регіонами?

- Раніше я працював журналістом, і назбирав біль-ше двадцяти п’яти тисяч орнаментів з різних регіонів України та інших європейських держав.

- Останнім часом вишивка в Україні стає дедалі популярнішою, з’являється багато різних орнаментів, кольорів. Яку вишиванку Ви радите вибирати людям?

- У Китаї створили машини, що вишивають, і масово тиражують жіночі та чоловічі сорочки. Звичайно, всю техніку, яка побутує в Україні вони не можуть відтворити, і в основному роблять однобарвну чи двобарвну вишивку. Але якщо її зробила машина, вона не несе жодних навантажень, не має ніякого позитиву. Я, сідаючи вишивати сорочку, повинен мати добрий настрій, не маю права сваритися, бо вишиванка нестиме негативне навантаження. Потрібно спочатку помолитися, щоб Бог допоміг і мені, і тій людині, яка одягатиме сорочку. Навіть символ, закладений в орнаментах, створювався століттями чи навіть тисячоліттями. Наші предки його так досконало відшліфували, що він несе лише позитивне навантаження. Протягом останніх років я моделюю чоловічі, інколи жіночі сорочки на дуже дорогих тканинах. Є така тканина - “корейський мокрий шовк”. Сорочки чорного кольору практичні, не мнуться, не брудняться, але я вишиваю автентичний традиційному орнамент. Час йде вперед: колись українці їздили на фірі, тепер - на машині, раніше носили сорочку лляну, тяжку, а зараз - шовкову, гарну і легку.

- Розкажіть про фестиваль, який Ви влаштовуєте - “Великдень у Космачі”.

- Це, можна сказати, моя дитина, але мені про нього важко говорити, бо добре там, де ніхто не втручається, щоб фестиваль, робила та група людей, які розуміються на цьому. Адже коли чотири роки тому відбувся перший фестиваль зібралося більше п’ятдесяти тисяч людей. Коли започатковували “Великдень у Космачі”, то мені хотілося, щоб глядачами і учасниками стало якомога більше молоді. А щоб зацікавити молодь, мусять грати молодіжні гурти. Прекрасно, коли є автентика, фольклор. Наприклад, минулого року свято виглядало гарно, як віночок, все пов’язувалося з Великоднем - гаївки, перепелівки, веснянки, танці, всі пісні, які виконуються під час великоднього циклу, але молодіжні гурти не приїхали. Цьогоріч, коли захід знаходився на межі закриття, нам вирішила допомогти влада, і добре, що вони привезли велику дорогу професійну сцену. І бачите, вже дитя підростає, четвертий рік пішов, то, може, щось із нього вийде? Думаю, настане час, коли заговорять наші гени, схаменемося, хто ми є і чиї ми діти. Коли я приїхав до міста Единбург у Шотландії, мене зустрів мер у спідниці, і він цього не соромився, а ми не хочемо одягати вишиванку. Мабуть, настав час і нам не соромитися бути українцями.

Окрім звання заслуженого майстра народної творчості, Дмитро Пожоджук є лауреатом мистецької пре-мії ім.М.Ірчана та премії ім.І.Огієнка. Він відзначений численними грамотами, дипломами, медалями за мистецькі роботи. За тридцять років пан Дмитро зі своїми вишиванками відвідав країни Європи та Північної Америки, а нинішня виставка стала вже п’ятдесят дев’ятою. Нам залишається очікувати повернення майстра до Рівного з новими роботами та сподіватися на зростання кількості молодих людей на вулицях у національному одязі - вишиванках.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: