#А от я знаю історію!..
Старші люди пригадують, що то були часи дефіциту, тому я, щойно приїхавши до “білокам’яної”, відразу почала купувати “вітаміни”. 3 одного боку вулиці продавали помаранчі, а з іншого - банани. Напхавши повні “авоськи” тією екзотикою, побігла хутчіш у продуктовий за дефіцитним майонезом. Тоді він був у пластмасових стаканчиках, як тепер йогурт. Виходжу на вулицю (а була зима), послизнулася, упала прямо на ті “авоськи”, дивлюся - на новенькому пальто ззаду - пюре з фруктів та молочного продукту. Сиджу, плачу, аж тут нагодився добродій “кавказької національності: “Ай! Вай!!! Такой красивый девушка - и в беде! Давай памагу!” Допоміг підвестися, відвіз до готелю на таксі, просив телефончик, та я не дала, - лишив свій.
Коли розповіла начальнику про свої пригоди, він розсміявся: “Ну, чого ж ви так квапилися?! У нас того добра хоч греблю гати”. А потім додав: “То, певно, ви і Москви не бачили?”. А я наступного дня повинна була повертатися до Рівного. “Ні”, - кажу. Начальник вирішив продовжити мені відрядження ще на три дні: за той час ми з його дружиною і всі історично-культурні місця відвідали, і всі замовлення щодо покупок я виконала: придбала синові вітаміни, а свекрусі - майонез, і привезла все це цілим і неушкодженим.